Мене принижували все життя, а тепер вимагають, щоб я доглядала за хворою матір’ю.
Я, Соломія, була останньою й непланною дитиною у багатодітній родині. Окрім мене, у батьків було ще четверо дітей — два брати й дві сестри. Мама не раз нагадувала, що мене не хотіли. «Довелося народжувати, вже пізно було щось робити», — говорила вона, і ці слова палили мене, як розпечене залізо. З дитинства я відчувала себе чужою, зайвою, ніби помилкою, яку вимушені терпіти. Цей біль супроводжував мене все життя, отруюючи кожен день.
Ми жили в невеличкому містечку під Черніговом. Батьки пишалися лише старшими синами — Олексієм і Дмитром. Вони були їхньою гордістю: відмінники в школі, червоні дипломи в університеті, престижні посади у київських компаніях. Обидва брати давно одружені, їхні діти вчаться у елітних школах столиці. Я майже не знала їх — коли я народилася, вони вже їхали на навчання. Сестри, Марія і Наталя, теж були маминими улюбленицями. Вони вдало вийшли заміж, одна навіть стала відомою співачкою. У них великі будинки, дорогі авто, діти в приватних школах. Мама хвалилася ними перед усіма, а мене називала невдахою.
Сестри ненавиділи мене. Вони вимушено возилися зі мною в дитинстві, але не пропускали нагоди принизити. «Ти завжди будеш гіршою за нас», — кидали вони, сміючись. Коли в будинку були гості, мама діставала альбоми з фотографіями старших дітей, розповідала про їхні успіхи, а про мене говорила: «Соломія? Та вона нічого не досягла, навчається ледве-ледве». Я старалася, але мої зусилки ніхто не помічав. Після школи я навчилася на швачку, отримала диплом і влаштувалася в маленьке ательє. Мені подобалося шити, я знаходила в цьому радість і заробляла непогано. Але батьки лише похмуро бурчали: «Швачка? Це не професія». Я пішла з дому, жила в гуртожитку, а потім зняла квартиру, щоб не чути їхніх докорів.
Через кілька років я зустріла Ярослава. Він став моїм порятунком. Ми одружилися, у нас народилася дочка, Олеся. Вперше в житті я була щаслива. Але доля завдала удару: Ярослав і Олеся загинули в автокатастрофі. Моє серце розірвалося на шматки. Я залишилася сама, у порожнечі, де не було місце надії. Рідні мене не підтримали. Жодного дзвінка, жодного слова співчуття — наче мене й мого болю не існувало. Єдиною опорою стали колеги з ательє. Десять років я жила, занурена у роботу, намагаючись не згадувати той день, коли втратила все.
Нещодавно в моєму житті з’явився чоловік, Тарас. Він доглядає за мною, але я поки не готова до нових стосунків — занадто глибокі старі рани. І ось, коли я почала несміливо відкриватися світу, рідні раптом згадали про мене. Батько помер кілька років тому, а мама тепер прикута до ліжка. Їй потрібен догляд, але старші діти, такі успішні та зайняті, не хочуть витрачати на це час. Вони подзвонили мені, ніби я їхня остання надія. «Тобі ж все одно нічим зайнятися, подбай про матір. Хто б який від тебе клопіт», — заявили брати. Сестри підтримали: «Ти зобов’язана, це твій обов’язок».
Я була в шоці. Ці люди все життя принижували мене, називали нікчемою, сміялися з моїх мрій. Вони не підтримали мене в найчорніші дні, а тепер вимагають, щоб я кинула все й договляла за матір’ю, яка ніколи мене не любила? Матір’ю, що відкрито шкодувала, що народила мене, яка хвалила всіх, крім мене? Я відмовилася. «Розбирайтеся самі», — відповіла я, і в моєму голосі пролунав метал. Після цього посипалися погрози: брати кричали, що позбавлятьмене спадщини, сестри погрожували розголосити мої «негідні вчинки» перед усіма знайомими.
