Я більше не могла терпіти його гнів, але життя дало мені новий шанс.
Вечір у нашій квартирі в Чернігові був звичайним: я, Олеся, прибирала після вечері, мій чоловік Богдан дивився телевізор, а наш син Данило готувався до іспитів. Але цього вечора все змінилося. Розмова про поїздку до моїх батьків переросла в скандал, який став останньою краплею. Моє життя з Богданом, повне його злості та байдужості, розсипалося, але доля несподівано подарувала мені новий шанс на щастя. Тепер я стою на порозі нового життя, і моє серце б’ється від страху та надії.
Я зайшла у вітальню, нервово тримаючи край фартуха. Богдан, як завжди, лежав на дивані, втупившись у екран.
— Богдане, мама дзвонила, — наважилася я. — Тато захворів, треба їхати до них у село. Допомогти з господарством, із сіном…
Він зірвався з дивану, шпурнувши пульт об підлогу. Обличчя його почервоніло від люті.
— Мені начхати на сіно твоїх батьків! — ревнув він. — Через тиждень їдемо до моєї матері, і точка!
— Я не можу відмовити батькам, — тихо відповіла я. — Піду сама, а потім до твоєї мами.
Він аж задихнувся від обурення, не знаходячи слів. Я мовчки повернулася та пішла у спальню, але всередині все кипіло. Наступного ранку сталося те, що перевернуло моє життя.
Ще в молодості я, наївна та добра, закохалася в Богдана. Ми познайомилися на вечірці в університеті, я вчилася на вчительку, він — на інженера. Його різкий характер тоді здавався мені проявом сили, а я, закохана, вміла заспокоювати його спалахи. Подруги попереджали: «Олесю, він грубий, йому все не так, подумай!» Але я не слухала, гадаючи, що моє кохання все виправить. Після весілля ми оселилися в Чернігові, народився Данило, і перші роки були майже щасливими. Але з кожним роком Богдан ставав усе нетерпимішим.
Я працювала вчителькою початкових класів, обожнювала своїх учнів, а вони любили свою Олесю Миколаївну. Богдан же, інженер на заводі, постійно скаржився на роботу. «Мене не цінують, Олесю, — говорив він. — Я пропоную ідеї, а вони сміються!» Я намагалася його заспокоїти, але він зливися: «І ти туди ж? Сиди зі своїми дітьми у школі, там багато розуму не треба!» Його слова боліли, але я мовчала, щоб не розпалювати сварки.
Потім його звільнили. Він знайшов іншу роботу, але через рік все повторилося — сварки з колегами, звільнення. Вдома він став нестерпним: кричав на мене, докоряв, що я його не підтримую. Я терпіла заради Данила, не хотіла, щоб син ріс без батька. Але кохання давно згасло, і я зрозуміла, що помилилася, прийнявши захоплення за справжнє почуття. Богдан любив лише себе і не переносив критики.
Наш син виріс, і одного разу після чергової сварки він сказав: «Мамо, чому ти його терпиш? Давно треба піти.» Я здивувалася, що Данило все бачить. «Сину, я не хотіла, щоб ти ріс без батька», — відповіла я. Але він заперечив: «Мамо, він несправедливий до тебе, та й мене майже не помічає.» Ці слова змусили мене задуматися.
Той злощасний вечір почався з мого дзвінка батькам. Дізнавшись, що батько хворий, я вирішила їхати. Богдан вибухнув, його гнів обрушився на мене, як буря. Вранці, поки я збирала речі, він увірвався у кімнату, кричав, ображав. Я плакала, але не відступила. Коли він вийшов, грюкнувши дверима, я зібрала сумку, викликала таксі і поїхала до батьків. Мамі я все розповіла, благаючи не казати батькові — він і так слабкий.
— Олесю, це не життя, — сказала мама, обіймаючи мене. — Ты заслуговуєш більшого.
Через два місяці ми з Богданом розлучилися. Він дзвонив, погрожував, але я поїхала в інше місто. Данило залишився у гуртожитку інституту, відмовившись спілкуватися з батьком. Я влаштувалася вчителькою до невеликої школи, зняла хатчину і з головою пірнула у роботу. Мої учні стали моїм порятунком, їхні посмішки допомагали забути біль.
Перед Новиим роком, йдучи додому зі школи, я помітила чоловіка, який, виходячи з машини, захитався і впав. Я кинулася до нього, поклала на землю, підсунула свою сумку під голову і викликала швидку.
— Ви йому хто? Поїдете в лікарню? — спитав лікар.
— Я просто йшла поруч, зі школи, — збентежено відповіла я. — Не знаю його.
— Дайте ваш номер на всякий випадок, — попросив лікар.
Другого січня дзвонив незнайомий номер. Я подумала, що це Данило, але чоловічий голос сказав:
— Доброго дня, Олесю, з Новим роком! Це Олег. Ви врятували мені життя, викликавши швидку. Хочу познайомитися, якщо знайдете час навідати мене в лікарню.
Я збентежилася — ледве пам’ятала той випадок. Моя доброта часто підказувала мені допомагати людям, але цей дзвінок був особливим.Я поглянула йому в очі та зрозуміла — ця зустріч не випадковість, і знову почала вірити у щастя.
