Сьогодні я знову думала – чи можу я так далі жити зі свекрухою? Це ж справжня пекельна мука!
Часто відчуваю, ніби оселилась не в хаті, а в музеї, де заборонено торкатися до чогось. Вже кілька місяців я благаю чоловіка знайти нам орендне житло, бо жити з його бабусею – це справжнє пекло. Вона забороняє чіпати взагалі все, кожну дрібничку. Навіть пилюку не витерти без скандалу. Усе – «унікальна річ», усе – «на спогади». А коли я щось зроблю по-своєму, у неї раптом «стискає серце», «підіймається тиск», і через півгодини вже всі родичі знають, які ми невдячні, бо вона обдзвонює кожного й скаржиться.
Перед весіллям ми з чоловіком взяли квартиру в іпотеку. Наші батьки подарували чималі гроші на весілля, і я була щаслива – нарешті буде свій кут, де я господиня. Обидва працювали, виплачували разом, і все було добре… поки я не дізналась, що вагітна. Це був шок – я ж приймала таблетки. Спочатку навіть думала про переривання, але чоловік та батьки, як один, сказали: «Ані думки!»
До пологів я працювала, і грошей вистачало. Але після народження доньки Оленки все звалилось – залишилась одна зарплата. Чоловік, щоб прогодувати сім’ю, брав будь-яку підробіток. До моїх батьків не повернутися – там тісно, а у його батьків уже живе молодший брат із дружиною.
Тоді втрутилась його бабуся. Сама запропонувала переїхати до неї – у неї трикімнатні, місця вистачить. Я мало її знала, але перше враження було гарним. Погодились, нашу квартиру здали, стало легше… але не морально.
Спочатку ще якось, але потім почався жах. У її хаті НІЧОГО не можна чіпати. Взагалі! Навіть дитині! Коли Оленка щось бере в ручки або повзе «не туди» – у бабусі одразу «інфаркт». І при цьому вона мене звинувачує, ніби я спеціально дозволяю дитині все руйнувати, щоб її добити! Коли чоловік вертається з роботи, влаштовує цілу виставу: я погана мати, не доглядаю дитину, не поважаю старших. А він? Лише здіймає плечима й робить вигляд, що все нормально. Йому, мабуть, так і треба. А я вже на межі.
Я благаю його: давай повернемось у свою квартиру. Нехай грошей буде в обріз, нехай економити, але без цього божевілля. Чоловік просить почекати. Каже – коли вийду з декрету, переїдемо. Але як дожити до того дня – не знаю.
Я запропонувала помінятися ролями: нехай він сидить з дитиною, а я піду працювати. Нехай сам спробує витримати цю «тиху бабусю». Відмовився. Тоді я поставила ультиматум: якщо не переїдемо найближчим місяцем – забираю дитину й їду до батьків у Черкаси. Він задумався. І я чекаю. Не слів, а вчинків. Бо більше немає сил терпіти.
