Свекру́ха в нашій оселі
Я й досі не можу зрозуміти, як таке взагалі можливо, але опинилася у ситуації, від якої холоне кров. Мій чоловік, Тарас, раптом вирішив, що його мати, Марія Івановна, мусить поселитися з нами в нашій новій львівській квартирі. В ту саму оселю, про яку ми мріяли з юнацьких років, на яку роками збирали, брали кредит і облаштовували кожен куточок! А я категорично не хочу, щоб вона жила з нами. І тепер я стою перед вибором: або відстояти своє, ризикуючи посваритися з Тарасом, або перемкнутися і перетворити нашу мрію на спільне гніздо. Чесно, я в розпачі, але міцно вирішила більше не мовчати.
Ми з Тарасом почали зустрічатися, коли нам було по 17. Тоді ми були просто закоханими дурнями, що мріяли про майбутнє: власну квартиру, заспокійливий дім, де будуть лише ми і, може колись, наші діти. Ми уявляли, як вибиратимемо шпале, ставитимемо диван, питимемо каву на балконі. Ці мрії тримали нас разом, коли ми вчилися, працювали, жертвували дрібними радощами, аби зібрати на перший внесок. І ось, через роки, ми нарешті купили квартиру у Львові — невелику, але свою. Досі пам’ятаю, як ми з Тарасом вперше увійшли до неї: порожні кімнати, запах свіжої фарби і відчуття, що це початок нового життя. Ми облаштовували її з любов’ю: я сама обирала занавіски, Тарас збирав меблі, ми навіть сперечалися, якого кольору має бути килим. Це було наше гніздо, наш маленький світ.
А от місяць тому Тарас раптом заявив: “Оленко, я думаю, маму треба забрати до нас”. Я спочатку подумала, що він жартує. Марія Івановна живе у невеличкому містечку за дві години їзди. У неї є власний дім, город, сусідки, з якими вона п’є чай. Навіщо їй переїзд до нас? Але Тарас був серйозний. “Вона старіє, — каже, — їй важко самій. А у нас є оселя, то й житиме з нами”. Я оніміла. Наша квартира — це дві кімнати, де одна наша з Тарасом, а інша поки пустує, але ми планували зробити там дитячу чи кабінет. І тепер туди має заселитися свекруха?
Я спробувала пояснити, що це не найкраща ідея. По-перше, Марія Івановна — жінка з характером. Вона любить, щоб усе було по-їїньому, і не соромиться вказувати, як мені готувати, прибирати чи навіть вдобуватися. Коли вона приїжджає в гості, я вже через день почуваюся не господинею, а нахабною відвідувачкою у власній хаті. Вона переставляє мої каструлі, критикує мій борщ і вчить, як правильно прасувати Тарасові сорочки. А тепер уявіть, що вона буде жити з нами щодня! Я збожеволію. По-друге, у нас із Тарасом нарешті з’явилася власна територія, де ми можемо бути собою. Ми молоді, нам хочеться свободи, несподіваних вечорів, тиші. А з Марією Іванівною цього не буде — вона навіть радіо слухає на повній гучності.
Та Тарас, схоже, мене не чує. “Оленко, це моя мати, — каже. — Ми не можемо кинути її саму”. Я не заперечую, що про батьків треба дбати. Але чому це має бути за рахунок нашого простору? Я запропонувала інші варіанти: частіше їздити до неї, допомагати з ремонтом, знайти помічницю. Але Тарас уперся: “Вона буде з нами, і крапка”. Я навіть спитала: “Ти взагалі питав, чи я цього хочу?” Він лише зниВін лише знизав плечами: “Я думав, ти сама розумієш.”
