Життя з відчуттям непроговореності
— Мамо, а де мої м’які іграшки? — Соломія швидко оглянула кімнату, яка за одну ніч перетворилася з затишного куточка на якусь порожню клітинку. — А на полиці були мої іграшки з Кіндерів, їх теж немає!
— Соню, я віднесла їх тіті Олені. У неї онучка така гарненька, просто сонечко. Тітка Оля казала, що її Маринка цілий ранок не відходить від пакета з твоїми вещичками, — донісся з кухні мамин голос.
— Як це? Це жарт? Мамо, це мої речі! Мої іграшки! — із сльозами на очах Соломія влетіла до мами, ледве не підвишуючи голосу.
— Господи, доросла дівчина, а ридає через якісь дурниці. Я віддала їх тіті Олі, у неї ж онучка, хай хтось іграється. А твої просто лежали і пилились. Невже ти в свої сімнадцять ще й у ляльки гратимешся? І годі плакати, ніби я всю кімнату комусь подарувала!
— То я не здивуюся, якщо так і станеться! Прийду — а мене вже виселила якась онучка чи дочка твоєї подруги! — у розпачі вигукнула Соломія і метнулася до дверей.
Так було завжди. Соломія з п’ятнадцяти підробляла, щоб не просити в мами грошей на одяг чи косметику. І лише вона купила на першу зарплатку светр і джинси, мама одразу влаштувала ревізію в її шафі й витягла звідти цілий пакет «зайвого».
— Тепер ти заробляєш, а у сусідки з третього поверху донька підростає. Сама бачила, як вони живуть. Тобі шкода чи як? — докірливо сказала мама, коли Соломія годину шукала улюблену футболку.
— Мамо, та ж так не можна! Це. Мої. Речі! Хоча б попитала мене спочатку!
— Я тобі нічого не винна, а ось ти, невдячна, не маєш права мені вказувати! Я тобі все це купувала на свої кровні, — відсікла мама.
«Невже вона не розуміє? — злилася Соломія, сидячи біля спустілої шафи. — Я можна просто взяти й віддати чужій людині своє?».
Наступного разу, повернувшись зі школи, Соломія побачила порожню книжкову полицю. Серія книжок, яку вона збирала з четвертого класу, зникла.
— Мамо, мені їх бабуся дарувала. Не ти купувала! Навіщо ти так робиш? — знову в сльозах допитувалася дівчина.
— Ти ж їх і так не читаєш, то яка різниця. Пилю тільки збирають. Та й книжки дитячі, тобі вони навіщо? Все одно б на дачу відвезли та у грубці спалили, — мама знову дивувалася.
— Та яка різниця, читаю я їх чи ні. Це мої речі! Дзвони своїй подрузі й бери назад.
— Ти з глузду з’їхала? Ганьба. Нікому я дзвонити не буду. Не розумію, як я таку виростила. Жадна й дріб’язкова, як твій батько. Він мене за кожну шкарпетку лаяв, і ти така сама.
Того дня мама таки не призналася, кому віддала книжки. З того часу Соломія купувала лише необхідне, від маминих подарунків відмовлялася, щоб не чути докорів. Частину журналів і книжок, які ще не роздали, відвезла до бабусі на зберігання, а куплене складала лише на свою полицю, постійно нагадуючи мамі: «Це не чіпати». Мама ображалася й мовчала днями. «Дійшли вже, тряп’я ділимо. Скоро їжу окремо купуватимемо?» — кидала вона й замикалася.
Останньою краплею стала зника улюблених іграшок. Повернувшись додому й дізнавшись, що мама все віднесла тіті Олі, Соломія не втрималася. Вона знала, де живе мамина подруга, і, незважаючи на «ганьбу», побігла назад. «Нехай думають, що хочуть. Не дозволю роздавати моє», — готова була посваритися з усім світом, але відстояти своє.
— Соню! Ти куди? — гукнула мама. — Не смій іти до Олі та соромити мене!
Але дівчина вже не чула. Їй було все одно. Для когось це просто іграшки, а для неї — цілий світ.
Вона постукала у двері. Їй відкрила жінка років шістдесяти. Тітка Оля була старою знайомою сім’ї. Колись вона допомогла мамі влаштуватися після розлучення з батьком, а іноді сиділа з маленькою Соломією.
— Соломійко, вітаю! Що трапилося? — схвильовано запитала Ольга.
— Доброго дня. Ні-ні, усе гаразд… Точніше ні, не зовсім, — заплуталася дівчина, вкриваючись липким потом від сорому й провини. Від рішучості не лишилося й сліду, а всередині повзла тінь сумніву: чи правильно вона робить?
— Не стої на порозі. Заходь, спокійно розкажеш, — запросила тітка Оля.
Соломія зайшла, не роззуваючись, й сіла на невеличкий пуфик біля дверей.
— Тіто Олю… Мама вам сьогодні віднесла пакет із іграшками…
— О, так, дуже вдячна! Маринка так полюбляє плюшевих звірят. Я тобі хотіла щось дати на дяку, але думала, мама сама зайде. А раз прийшла, то зараз… — Ольга повернулася, але дівчина перебила.
— Тіто Олю, почекайте… Мені дуже соромно, але я б хотіла попросити повернути іграшки.
Тітка Оля здивовано подивилася:
— Але я вже віднесла Маринці. Як же так?
— Я розумію, як це виглядає. І мені дуже важко проситиІ коли Соломія пішла додому, обіймаючи старого ведмедика, вона усвідомила, що найважливіші речі в житті — не матеріальні, а ті, що зігрівають серце.
