Ох, дітки, я більше не можу жити з чоловіковою бабусею! Це просто пекло!
Інколи мені здається, що я не в квартирі, а в музеї, де навіть пальцем чхнути не можна. Вже кілька місяців благаю чоловіка зняти хоч якусь хату, бо жити під одним дахом з його бабусею — це справжня каторга. Вона забороняє чіпати буквально все, кожну дрібничку, навіть пилюку зітерти без скандалу не вийде. Усе «антикварне», усе «на спогади», а якщо щось зроблю по-своєму — у неї раптом «серце стиснуло», «тиск підскочив», і через півгодини про це знає вся родина, бо вона обдзвонює всіх і скаржиться, які ми невдячні.
Перед весіллям ми з чоловіком взяли квартиру в іпотеку. Тоді батьки подарували нам чималу суму на весілля, і я була щаслива — нарешті буде свій кут, де я сама господиня. Обидва працювали, виплачували разом, і все було добре… поки я не дізналася, що вагітна. Це був шок — я ж приймала таблетки. Спочатку навіть думала про аборт, але чоловік і батьки як один сказали: «Абсолютно ні!»
До народження доньки я працювала, і грошей вистачало. Але після пологів все звалилося — залишилася одна зарплата. Чоловік тягнув сім’ю, брав будь-яку підробіток, щоб вижити. До моїх батьків не могла повернутися — у них тісно, а у його батьків уже жив молодший брат з дружиною.
Тоді й втрутилася його бабуся. Сама запропонувала переїхати до неї — у неї трикімнатна квартира, місця вистачить. Я з нею мало спілкувалася, але спочатку враження було гарне. Погодилися, свою квартиру здали, гроші пішли в сім’ю, життя полегшало… але не морально.
Спочатку було терпимо, потім почався жах. У будинку бабусі нічого чіпати не можна. Взагалі. Навіть дитині! Якщо донька бере щось у ручки або повзе кудись, у бабусі раптом «інфаркт». А ще вона звинувачує мене, ніби я спеціально дозволяю дитині все тягнути, щоб її добити! Коли чоловік повертається з роботи, вона влаштовує йому виставу: я погана мати, не дивлюсь за дитиною, веду себе нахабно, не поважаю старших. А він? Він лише знизує плечима і робить вигляд, ніби все норм. Йому, мабуть, так і треба. А я вже не витримую. На межі нервового зриву.
Я благаю його: давай повернемося в свою квартиру. Нехай грошей буде впритул, нехай економити, але без цього шалу. Чоловік просить потерпіти. Каже, коли вийду з декрету, повернемося. Але як дотягнути до цього моменту — не знаю.
Я запропонувала йому помінятися ролями: нехай він сидить вдома, а я піду працювати. Нехай сам спробує день витримати з цією «лагідною бабусею». Відмовився. Тоді поставила ультиматум: якщо не переїдемо наступного місяця, забираю дитину і їду до своїх батьків у інше місто. Він задумався. І я чекаю. Не слів, а вчинків. Бо вже немає сил це терпіти.
