Юрій стояв перед величезним панорамним вікном своєї новенької квартири на двадцять другому поверсі. Знизу, мов розплавлена лава, мерехтіли вогні вечірніх магістралей Києва. Кожна машина виглядала крихітною бісеріною, а кожен світлофор крихітним рубіном або смарагдом. Він спостерігав за містом, ніби парив над ним, подібно до сокола, що нарешті знайшов свою гніздову гілку.
Усе це його, його досягнення. У далечіні диміло печиво старої фабрики, яку він колись врятував від банкрутства. Його імя знали у ділових колах, його боялися й поважали. Квартира, автомобіль, годинник, вартістю з іномарки усе було на місці, саме те, про що мріяв, коли в девяностих роках таскав торби на базарі.
Життя здавалося бездоганним планом, кожен крок інвестицією. Проте ввечері, підходячи до вікна, він усе частіше відчував не тріумф, а глибоку тишу, схожу на гул у порожньому храмі.
Його другий «робочий» телефон, що дзвонив лише по ділових справах, задзвонив на склі консолі. На екрані невідомий номер. Він вже хотів відхилити виклик, втомлений від рекламних дзвінків, та палець зупинився. Може, новий клієнт? Він завжди був на звязку.
Алло? промовив він своїм трохи змученим, діловим голосом.
У трубці розгулився тихий, невпевнений вдих, а потім жіночий голос, яким він не чув понад два десятиліття.
Юра? Це це я, Зоряна. Твоя колишня одногрупниця.
Він притиснув лоб до холодного скла. Зоряна струнка дівчина з косичками, що сиділа поруч на лекціях з математичного аналізу, сміялась над його амбіціями і казала, що головне не висота, а міцні корені. Тоді він лише посміхався: які корені, коли треба летіти?
Зоряно, вимовив він. Чим саме?
Він чекав прохань про гроші чи роботу, як зазвичай з «старими» знайомими. Але вона сказала інше.
Я дзвоню, бо розбирала речі у маминій дачі. Знайшла твої старі конспекти і одну книгу Стругацьких «Понеділок починається в суботу». Ти її, як памятаю, втратив під час першої сесії. Я знайшла її у себе, але не встигла повернути. Вибач, часу не було.
Юрій мовчав. Він не памятав «Понеділка». У його голові роюсь цифри, графіки, котирування. Але з глибин памяті піднялося відчуття захвату і легкого безумства від тієї книги про звичайних чарівників. Колись він мріяв стати таким же вченим, винахідником, творцем.
Я подумала, її голос задрижав, може, захочеш забрати? Продаю мамину дачу, розбираю. Може, вона тобі дорогіша, ніж здається?
Він хотів сказати, що це марно, що можна викинути, бо часу немає. Замість цього запитав:
Де ця дача?
У Стариці, все там же. Ти ж був у нас раніше.
В його спогадах ожили ріки, аромат вогнищ, Зоряна в простій ситцевій сукні. Молодий, бідний, щасливий, сперечався про майбутнє людства. Кілька одногрупників приїжджали на природу.
Добре, несподівано сказав Юрій. Дай адресу, завітаю.
Він їхав у своєму позашляховці по букових сільських шляхах, і здавалося, що рухається не в просторі, а в часі, пахнучи дешевим одеколоном молодості.
Дача відповідала уявленню, лише паркан схилився, а половина ділянки заросла травою. Зоряна вийшла на сходинки, майже незмінена: без макіяжу, в простій сукні, з проникливим, всебачним поглядом і тією ж усмішкою.
Заходь, сказала вона. Чай вже готовий.
Вони сіли за столом зі старим самоваром, а вона розповідала про життя: бухгалтер у місцевому підпрому, живе поруч, виростила доньку, вже внук, чоловік загинув давно в аварії. Хмарочоси і біржові новини для неї як з іншої планети.
Вона простягла йому зношену книгу в картонному переплетенні. Юрій взяв її. Сторінки пожовкли, на полях його молоді каракули. Серце стиснулося, ніби струна, яка довго мовчала, нарешті зворушила.
Дякую, що зберегла, сказав він глухо.
А що робити? пожала плечима. Все надто безглуздо, а викинути не вдається. Здається, в цьому вся суть.
Ти не вважаєш, що все марно? раптом запитав він, з якоюсь жорсткістю, навіть сам собі. Вибач, якщо так. Але твоє життя тихе, непомітне, без подій, без масштабу. Ти колинебудь жалкувала?
Зоряна подивилася без осуду, лише з легким сумом.
Масштаб різний, Юрко. Подивись, вела вона до вікна. У дворику стояла стара розплітаюча яблуня, посаджена її діда. Поруч сарай, що збудував батько. Дочка грала під яблунню в ляльки, а нині внук бігає. Для неї це і є весь світ. Чи жалкую? Ні. Я просто жила і живу.
Юрій спостерігав за яблунню, схиленим сараєм, простим будинком і відчув різкий, неможливий болісний спалах думки: він збудував хмарочос, а в ньому не було дерева, не було чогось, що тримало б тепло його рук, память для наступних.
Він досяг вершини, та не мав коренів.
Попрощавшись, він збирався на важливу вечерю з інвесторами, сів у машину, поклав на сидіння потріскану «Понеділкову» і завів мотор. Вогні київської ночі знову блищали, кликали вгору. Тепер він вже не був соколом, а самотнім мандрівником, що загубив шлях.
Вечері він не поїхав, скасував зустріч це не в його характері. Повернувшись у свою нову будову, піднявся на двадцять другий поверх, піднявся до вікна. Знизу крутилось чуже життя.
Він відкрив книгу, провів пальцями по шорсткій обкладинці, випадково розгорнув сторінку і прочитав: «Щастя для всіх, даром, і нехай ніхто не залишиться ображеним!» Стояв майже до ночі, спостерігаючи, як згасають вогні великого, байдужого міста, і вперше захотілося не летіти вгору, а знайти єдину точку на землі, де посадити дерево своє.
Ранок прокинув його з відчуттям, ніби щось всередині зламалося назавжди.
Юрій обернувся і окинув поглядом стерильнобілі стіни квартири, мінімум меблів, кілька дорогих картин, ідеальний порядок. Це був лише декор, а не дім.
Він підняв телефон, мимоволі затримав палець над клавішею секретаря, потім відмовився. Замість цього набрав інший номер.
Алло, Зоряно? Це знову Юрій. Пауза, підбираючи слова. Ти не проти, якщо я ще раз заїду? Хочу щось уточнити.
У її голосі прозвучало легке здивування, вона погодилася.
Дві години потім його позашляховик знову котився по пиловим сільським дорогам, лише тепер без натиску на педаль, а повільно, вглядаючись у знайомі та забуті пейзажі.
Зоряна чекала його на тому ж сходинку, з тихою, не поспішною усмішкою.
Я думала, ти вже в місті, сказала вона. У тебе ж справи.
Справи почекають, відрізав Юрій, і, не даючи їй задуматися, виголосив: Продаєш дачу? За скільки?
Вона назвала суму. Для нього це були крихітні гривні, смішні гроші.
Купую, сказав він, але з однією умовою.
Зоряна дивилася, збентежена.
Ти залишишся тут жити, управляти, бути господинею Я не зможу тут бути завжди, та хочу, щоб це місце живе, має душу, і щоб я могла приїжджати, коли захочу, щоб посадити дерево.
Він говорив заплутано, не поділовому, плутався у словах. Зоряна мовчала, у її очах читався спектр почуттів: недовіра, розгубленість, надія.
Юрко, ти в своєму розумі? нарешті вигукнула вона. Навіщо тобі ця руїна?
У мене є хмарочоси, гірко усміхнувся він. А такого місця немає. Я купую не дачу, а точку відліку. Твоя відповідь?
Вона відвернула погляд, подивилась на яблуню, на стежку, що вела до річки.
Добре, прошепотіла вона. Але з умовою: ти справді будеш приїжджати, саджати дерево, памятати, навіщо це потрібно.
Вони підписали угоду лише рукопотисканням, без юристів. І вперше Юрій відчув, що укладає найважливішу угоду в житті.
Він повернувся до міста, до своєї вежі зі скла і бетону, підписував контракти, заробляв мільйони. Але ввечері він підходив до вікна не заради гордості, а щоб уявою перенестись у спокійний сад, де пахне яблуками і свіжо скошеною травою.
Час від часу він діставав свою зношену «Понеділкову» і перечитував рядки, підкреслені юнацьким олівцем, що вірив у щастя для всіх і даром. Він почав розуміти, з чого треба починати.
Спочатку він приїжджає на дачу, ніби на інвестиційний проект: ходить, нотатки робить в дорогому планшеті, складає списки ремонту. Зоряна не заважає, варить варення, поливає грядки і лише інколи, присмікаючись до дверного косяка, поглядає на цього напруженого чоловіка в ідеальних черевиках, що губить їх у сільській бруді.
Одного дощового вечора, коли вдалося викинутися з роботи, вони сиділи на кухні, пили чай з її малиновим варенням. Ділові теми випарувалися, а особисті слова блокувалися.
Тоді Зоряна, не глядаючи на нього, тихо спитала:
Памятаєш, як ми на парі у Старикова сперечалися про Шекспіра? Ти доводив, що Гамлет не боягуз, а геніальний прокрастинатор. А я казала, що він просто нещасний хлопець.
Юрій відвернув погляд від чашки, подивився на неї, ніби вперше бачачи справжню дівчину з палаючими очима.
Памятаю, охрипло сказав він. І досі вважаю, що був правий.
А я? вона усміхнулася, і в кутках її очей зявилися мякі зморшкипромені.
Він несподівано усміхнувся у відповідь. Це була не ділова, а справжня, тепла усмішка.
Він почав приїжджати частіше, і все рідше зі своїм планшетом. Замість цього привозив книги з квартири, ставив їх на полички, які колись сам лагодно відремонтував. Вони багато говорили: про прочитане, про прожите, про те, що колись здавалося важливим, а тепер стало ще важливішим.
Одного вечора він спіймав її, читаючи внукові. Хлопчик часто приходив у гості, сидів на краю ліжка, а лампа золотила її обличчя. Вона читала «Маленького принца», і її голос був тихий, колисковий, сповнений ніжності, що стискало його грудну клітку. Він стояв у дверях, не дихав, бо боявся порушити цю крихку мить. Тоді зрозумів, що готовий слухати цей голос усе життя.
Він став її помічником, спочатку нелепим і смішним. Навчився рубати дрова, чистити засмічену мийку, підвязувати помідори. У його погляді вже не було провалу, а відкриття великої науки буття.
Настала перша зима, він приїхав у канун Нового року. Дача була вкритою снігом, з димарів піднімався дим, пахло ялиною та печеними яблуками. ЗоряУ ранковому світлі, коли сніг розтанув у кришталевих струмках, Юрій зрозумів, що його справжнє багатство не хмари з бетону, а глибокі корені, що тепер вросли в землю його нової, живої домівки.
