Мені п’ятдесят шість, і я щаслива у своєму стані. Після розлучення з чоловіком усвідомила: моя гармонія — найважливіша. Останнім часом я живу з чоловіком, нам добре разом, але до шлюбу не поспішаємо — не бажаємо заплутуватися у спадкових справах. Ми оселилися в його будинку за містом, а моя київська квартира залишилася за мною. Вона затишна, зі знайомими речами: улюбленим диваном, книгою рецептів та ароматом кави зранку. Іноді я повертаюся туди, коли потрібно бути в місті через роботу. Але більшість часу проводжу на природі, у тиші та спокої.
У мене є син — Андрій, 23 роки. Він живе в моїй квартирі. Я не беру з нього оренди, сама сплачую комунальні — не хочу навантажувати, поки встає на ноги. Він працює, намагається. Та, як виявилося, мої очікування — одне, а його вчинки — зовсім інше.
Цієї весни я майже не бувала у місті. Працювала віддалено, спілкувалася з клієнтами онлайн. І от раптом викликали до офісу — терміново підписати документи. Не попередила сина — вирішила просто переночувати, вранці уладити справи та повернутися до села.
Та коли відчинила двері, на порозі побачила… незнайоме обличчя. Дівчина в моєму халаті, з волоссям, закрученим у рушник, немов щойно з лазні. Ми зупинилися, німо дивлячись одна на одну.
— Хто ти і що робиш у моїй квартирі? — запитала я, намагаючись стримати гнів.
Вона занервувала, почала щось бурмотіти про Андрія, про те, що він «дозволив». Виявилось, мій син привів свою дівчину жити до моєї оселі, поки я «все одно на селі». Навіть не поцікавився. Вирішив, що коли мами немає — можна влаштовувати тут своє щастя.
А мої речі скрізь! Мій одяг, документи, книги, косметика. І нікому це не заважало. Дівчина почувалася господинею: сушила волосся феном, гуркотіла посудом, діставала щось із холодильника, навіть чаю не запропонувала. Я стояла в коридорі з відчуттям, ніби мене виштовхнули з власного життя.
Дочекалася Андрія в кухні.
— Сину, не буду читати нотацій, — сказала спокійно. — Але знай: невісток у своїй хаті я терпіти не буду. Хочеш створити сім’ю? Радуюся за тебе. Але роби це у своєму просторі. Збирай речі та виїжджай. Де житимете — тепер не мої клопоти.
Він спробував заперечити:
— Мам, та ти ж тут не живеш! Самі казали, що квартира буде наша — моя й Марічки!
— Після моєї смерті — так, — відповіла я. — А поки я жива — це мій дім. Хочу заходити сюди, коли схочу, без зустрічей з чужими людьми. І вже точно не бажаю підлаштовуватися під чиїсь стосунки.
Андрій пішов. Разом із дівчиною. Зняли квартиру. Обидився. Не дзвонить. Кажуть, Марічка тепер скаржиться, що в мене «важкий характер» і що «я зруйнувала їхній затишок». А мені смішно. Я ніколи не жила зі свекрухою і не збираюся стати тією, у кого в домі розпоряджаються чужі жінки.
Так, я люблю сина. Але любов — не означає безмежну терпимість. Мій дім — моя фортеця. Я занадто довго йшла до цього, занадто багато пережила, аби тепер поступитися останнім куточком тим, хто вважає, що їм «належить».
Нехай вчаться бути самостійними. Нехай платять за оренду, вчаться рахувати гроші, мити посуд, прати та сплачувати рахунки. Оце й є доросле життя. А я… я хочу тиші. Хочу повертатися додому і знати, що мені не доведеться ділити ванну кімнату з чиїмось білизЯ заслужила цей спокій, тому не шкодую про своє рішення.
