Ось уже тиждень живу в маминій хаті — не зміг більше терпіти того безладдя вдома.
Я виріс у родині, де лад був не просто звичкою — це був світогляд. Мама, попри роботу та двох дітей, завжди встигала тримати хату в ідеальному стані. Кожна річ мала своє місце, підлоги сяяли, у холодильнику пахло свіжістю, а в повітрі стояв аромат домашньої турботи. Я зрозумів одне: затишок — це перш за все чистота. І коли одружився, навіть не припускав, що може бути інакше.
Та через три роки шлюбу я опинився у пастці вічного хаосу. Кожен день, повертаючись з роботи, я буквально спотикався об цей бардак. Гора брудного посуду в мийці, крихти по всій кухні, смітник переповнений, а в холодильнику — забуті залижки, вкриті цвіллю. Підлога липка, у ванній — купа білизни, а взуття в передпокої так і валяється, поки я сам його не приберу.
Донечка вибігає мені назустріч — у дірках на колготках, розкуйовджена, у несвіжій одязі. Просто пройти коридором — цілий квест: дитячий візок, пакети, розкидані іграшки, черевики… Шафи роззявлені, речі випадають. І це при тому, що зранку я сам все розклав по полицях. Вже й не зрозуміти — чи ми живемо у великій трешці, чи в комірчині без вікна.
Я намагався говорити. М’яко, без звинувачень. Казав: «Іринко, будь ласка, давай хоча б трохи приберемо, мені просто важко в такому жити». Вона слухала, кивала, обіцяла… Але нічого не змінювалося. Раніше, до народження доньки, у нас було порівну: і прибирання, і готування. Раз на тиждень ми разом мили підлогу, витирали пил, посуд ділили по черзі. Тоді було відчуття, що ми рівні.
Але зараз, коли я працюю до ночі, а Ірина весь день із дитиною, все, про що я прошу — не переступати через купи одягу, не шукати чисту чашку серед брудного посуду, не збирати шкарпетки по всій хаті. Я ж не відмовляюсь допомагати: щонеділі мию підлогу, витираю пил, зранку виношу сміття. Але я втомився. Втомився приходити додому і замість відпочивати — знову прибирати. Втомився шукати чайник серед лахміття. Втомився сварок через дрібниці.
У підсумку я поставив умову: або за три дні в хаті з’явиться хоча б відносний лад, або я йду. Вона засміялася, подумала, що жартую. Але коли через троє доби у домі не змінилося нічого — я мовчки зібрав речі та переїхав до мами. Вже тиждень тут. Сплю у своїй старій кімнаті, їм гарячій борщ, відкриваю холодильник — і не боюся побачити там щось рухливе.
Я не хочу розлучатися. Я люблю Ірину. Люблю донечку. Але я не розумію, як можна жити в такому безладді. Я не прошу багато. Я прошу поваги. До дому. До себе. До наших стосунків. І якщо цього не буде… тоді, можливо, доведеться вибирати між тишею та коханням. Бо жити у постійному хаосі — це не життя. Це виживання.
Сьогодні зрозумів: іноді треба відійти, щоби тебе почули.
