Не можу забути його вже десять років. Як мені жити далі?
Мені було всього 23 роки, коли я вирушила вчитися до Сполучених Штатів. Молода, наївна, повна надій та мрій — я тоді навіть не уявляла, як одна зустріч може змінити все моє життя, залишивши слід, що не стирається досі.
У перший же день в університеті доля звела мене з Іваном. Він був старшим за мене на десять років, українець, стриманий, спокійний — зовсім не той тип чоловіків, до яких я була зазвичай прив’язана. Але коли наші погляди зустрілися, я ніби перестала помічати інших. За столом сиділи десятки людей, але я бачила лише його. Щось у моїй душі здригнулося. Немов я його знала. Немов шукала все життя і нарешті знайшла.
Ми почали зустрічатися все частіше — виявилося, у нас є спільні друзі. Поступово ми зблизилися, і згодом почалася наша історія. Він почав вивчати польську, а я — українську. Це було справжнє блаженство. В його обіймах я почувалася собою, у його голосі чула ніжність, яку раніше знала лише з фільмів. Я була щаслива. До того моменту, коли дізналася, що в нього є сім’я. В Італії залишалися дружина і дитина.
Світ рухнув в одну мить. Я хотіла піти, розірвати все, забути, але не змогла. Він пояснив, що планує розлучення — дружина йому зрадила, їхні стосунки давно розірвані, і він просто чекає слушної нагоди. Я страждала, розривалася, і врешті повернулася додому, в Україну. Але повернулася розбита.
Я три місяці не виходила з дому. Єдиним, з ким я спілкувалася, був Іван. Щодня — годинами — ми розмовляли по Skype. Він не залишав мене одну в цьому пеклі. І коли я наважилася повернутися в Штати, він зустрів мене в аеропорту з квітами і теплою їжею, яку сам приготував. Завжди дбав, завжди цікавився, чи у мене все є, чи я не замерзла, чи поїла. Був як старший брат і водночас — моя любов.
Та невдовзі все знову пішло шкереберть. Дружина Івана вирішила не розлучатися — заради дитини. Він не міг її залишити, не міг залишити сина. Він чесно сказав мені, що у нас немає майбутнього. Я знову залишилася одна. Другий раз він розбив мені серце.
Минув рік. Я досі не могла його забути. Тоді в моєму житті з’явився Олексій — теж українець, з того ж міста, що й Іван. Ми почали зустрічатися, потім я завагітніла і народила. Ми не були одружені, але жили як сім’я. З Іваном я весь цей час продовжувала переписуватися. Він запитував про мене у спільних друзів, цікавився, як я, як живу, як дитина. Він не зник з мого життя, хоча і лишався десь на задньому плані.
І ось одного дня — 19 січня — ми з Олексієм мали одружитися. Але з якоїсь причини ми перенесли весілля на літо. А вже 21 січня — всього через два дні — Іван знайшов мене і сказав, що нарешті розлучився. Він був вільний. І я зрозуміла, що не можу вийти за Олексія. Я не можу обманювати ні його, ні себе.
Я розповіла Олексію всю правду. Про те, що всі ці роки любила іншого. Що не змогла забути. Що намагалася, боролася з цим почуттям, але воно сильніше за мене. Іван також зізнався, що ніколи мене не забував, що весь цей час думав про мене.
Я познайомила Івана зі своєю дитиною. Він запропонував нам жити разом. І хоча моє серце розривалося від почуття провини перед Олексієм, я знала — вибору немає. Я занадто довго жила в минулому. Десять років я намагалася викреслити Івана з пам’яті, але він перебував у мені кожну секунду.
Я не хочу відбирати дитину в Олексія. Я не хочу його ранити. Він — добра людина і чудовий батько. Але любов не вибираєш. Вона або є, або її немає.
Зараз я стою на роздоріжжі. Моє серце б’ється в ритмі болю і надії. Я дивлюся в очі своїй дитині і не знаю, як пояснити йому, що іноді, щоб бути щасливою, потрібно зробити крок у невідоме. Я дивлюся в очі Івана — і бачу в них ту саму іскру, що побачила в день нашої першої зустрічі.
Десять років тому я не знала, що таке справжня любов. Тепер знаю. Але ця любов принесла стільки сліз, стільки втрат, що я не впевнена, чи зможу бути щасливою до кінця. І все ж… я обираю її. Тому що нічого сильнішого я в своєму житті не відчувала.
