Життя часом ставить нас перед людьми, наче посланих самим дияволом на сміх. Для одних вони минають, як випадкові знайомі, а інших, як нас, змушують називати «зятем». Я й подумати не могла, що через роки турбот, виховання, вкладеної любові та праці заради майбутнього доньки саме її вибір у особі «веселуна» Вітька стане для нашої родини справжнім випробуванням.
З першого погляду — звичайний чоловік, трохи лукавий погляд, незграбна посмішка, вільна манера спілкування. Та варто було йому роззявити рота, як ставало зрозуміло: почуття гумору в нього є, а от смаку — ані краплі. Перша зустріч із ним залишила за нами шлейф несмачних жартів про тещ і зятів, а також оповідки про його «службу» у «диванних військах» — буквально. Вже тоді мені було соромно, наче в наш дім занесли мішок дешевого гумору з третьосортного шинку.
Ми з чоловіком були в шоці. Дівчина, вихована на Шевченку та Лесі Українці, на тонкій англійській іронії, закохалася в цього — пробачте — блазня. Він, мабуть, навіть не тям, хто такий Іван Франко, але з захопленням цитує пошлі меми з інтернету. Ми намагалися її відмовити, благали, переконували — марно. Кохання, сказала, і крапка. А далі — весілля. Скоромне, але з обов’язковою промовою від нареченого, де він, звісно ж, не втримався від «жартів» про перший подружній обов’язок. Я тоді ледве стрималася, щоб не встати та не піти з зали.
З тих пір кожне родинне свято — як поле бою. Варто зібратися разом, як Вітько неодмінно влаштує своє «гумористичне шоу». А донька, наче зачарована, регоче з нього й називає це «здоровим сміхом». Решта родичів червоніють, відводять очі, хтось приходить все рідше. А ми терпимо. Бо якщо зятя не запросимо — донька не прийде. А вона для нас усе ще дорога, попри все.
На ювілеї моєї молодшої сестри Вітько знову відзначився. Поки господиня виносила вареники з вишнями, він бовкнув: «Не розколитеся?». Хтось нервувато засміявся, але я помітила, як сестра зблідла. Потім вона зізналася, що хотіла вилити на нього сметану, але стрималася. Ту ситуацію хоча б чимось добрим закінчилося — після її холодного погляду Вітько замовкнув на весь вечір.
Але наступний випадок остаточно розставив все по місцях.
У нас із чоловіком був ювілей — 35 років разом. Серйозна дата. Зібралася майже вся родина, атмосфера була теплою, спокійною, душевною. Ми згадували, як усе починалося, як вирощували доньку. А потім Вітько… зник. Ми ще подумали, куди він пішов. Через кілька хвилин він увірвався у вітальню з… гарбузом та двома буряками, зробивши з них відверто непристойну «композицію». Він гордо тримав її перед собою, як головний експонат музею хамства, і, задоволений, запитав: «Ну як, схоже?»
Я завмерла. Хтось фыркнув. Хтось у жаху відвернувся. Моя свекруха впустила виделку. Чоловік почервонів. А донька… плескала в долоні й реготала, немов дитина, якій показали фокус.
Ця мить була немов ляпас. Я відчула такий стид і лють, що ледь не розплакалася. Замість родинного свята ми отримали публічне признання у нікчемності. Того вечора, за святковим столом, щось важливе розбилося. Решту вечора ми провели в мовчанні, хтось навіть пішов, не дочекавшись компоту.
Пізніше, коли емоції трохи вляглися, ми з чоловіком залишилися самі. І прийняли тяжке, але необхідне рішення. Ми викликали доньку на розмову. Без крику, без звинувачень. Просто сказали: або вона домагається поваги до нашої родини з боку свого чоловіка, або ми зводимо спілкування до мінімуму. Годі. Ми виховали її з любов’ю, жертвували багато чого заради її майбутнього, а тепер сидимо приниженими, бо зятю захотілося «пожартувати».
Вона образилася. Сказала, що ми «застрягли в минулому», а «зараз усі так жартують». Що це наш вибір — бачити в цьому хамство. Ми не сперечалися. Але підкреслили: двері відчинені — завжди, але лише для тих, хто приходить із повагою.
З того часу минуло небагато. Ми з донькою майже не спілкуємось. Вітько, на щастя, більше не з’являється на наших святах. Не знаю, чи зрозуміє вона колись, що втратила. Можливо. Але я точно знаю: краще бути пуританкою, ніж дозволяти топтати свою гідність заради ілюзії родинного єднання.
І нехай наш дім не лунає зараз реготом, але в ньому завжди буде місце для поваги, такту та справжньої родини.
