Зять-дармоїд, або як моя донька проміняла розум на кохання
Коли моя Оля вперше привела свого кавалера до нашого дому, серце в мене стиснулося від поганого передчуття. Щось у погляді цього самозакоханого хлопця, у його манері поводитися, у показній самовпевненості миттєво насторожило. Не чоловік — павич: весь вишкрібаний, балакучий, з усмішкою до вух, а за цією зовнішньою блискіткою — порожнеча. Безвідповідальний, легковажний, завжди чимсь незадоволений. Роботу міняє частіше, ніж люди взуття за сезоном. Тут йому платять мало, там начальство «нерозумне», а десь графік «не підходить». Коротше, кожного разу винні всі навколо — окрім нього самого.
Я намагалася відкрити очі доньці. Плакала, благала, пояснювала, що людина має бути опорою, особливо у шлюбі. Але Оля була засліплена коханням і не чула мене. Чоловік — її батько — лише махнув рукою: мовляв, доросла, нехай сама набиває шишки, наше завдання — бути поряд. Я теж намагалася змиритися. Адже щастя дитини важливіше за мої підозри. Але як бути спокійною, коли ти роками виховувала, тягла, вкладала душу, а вона раптом поєднує життя з цим бездіяльним ледарем?
Мы зробили для неї усе: вона закінчила престижний університет, ми купили їй квартиру, подарували гарний автомобіль. Все для того, щоб їй було легко. А вона — на тобі! — у 25 років виходить заміж за людину, яка не вміє нічого, крім як скаржитися.
Весілля все ж відбулося. Я була там, але без радості — лише заради доньки. Потім почалося їхнє спільне життя. Спочатку наче все було терпимо. Поки Оля працювала, вони якось трималися. Але варто їй піти у декрет — почалося. Дзвінки: «Мамо, допоможи грошима, хоча б на продукти…» Я, звичайно, допомагала. Донька рідна, і я розумію, як це важко — бути молодою мамою. Але ж у неї чоловік! Де він у цій картині?
Незабаром усе стало зрозумілим: зять знову звільнився. І не тому, що роботи немає. Він просто не хоче. Лежить вдома, з телефоном або перед телевізором, і вигадує відмовки. Його батьки живуть десь на Волині, на весіллі навіть не з’явилися, допомоги від них нуль. Усе тримається на нас.
Я довго мовчала. Розуміла: будь-яке слово проти коханого Олі — це скандал. Але в якийсь момент нерви не витримали. Я сказала їм усе. Напряму: «Ти, Юрку, — дорослий чоловік, а поводишся як підліток. Працювати не хочеш, сім’ї допомагати не можеш. Навіщо ти тоді взагалі потрібен?»
Після тієї сцени Оля образилася, влаштувала істерику. Юрко раптом «згадав», що він чоловік, і знайшов роботу. Але вистачило його, як завжди, на пару місяців. Потім знову пішов — «напружена атмосфера», «не те оточення», «мало платять». Оля, як заведена, знову почала його виправдовувати: «Ти не розумієш, мам, там дійсно жахливе начальство…»
Поки одного разу, привізши їм продукти, я знову не побачила його на дивані з пультом, а доньку — з дитиною на руках і синяками під очима. І ось тоді я не стрималася. Знову запропонувала: «Може, хоч кур’єром попрацюєш? Авто є, права теж.» Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому копати картоплю. Сказав, що така робота «не для нього». Я запитала: «А сидіти з дитиною — для тебе?» — і почула, що «це теж не чоловіча справа».
І ось тоді я ухвалила рішення. Жорстке. Непопулярне. Але єдино правильне: «Або ти піднімаєшся з колін і береш на себе відповідальність, або допомоги від нас більше не буде. Ми не будемо тягнути тебе на своїй шиї.» Оля влаштувала чергову істерику, звинуватила нас у безсердечності. Каже: «Ви не розумієте, я його кохаю!» Так, вже три роки, як ми «не розуміємо». Але, може, пора зрозуміти себе?
Доньку й онучку ми не кинемо. ЗавждАле коли вона нарешті побачить правду, ми будемо поруч, щоб підтримати її на шляху до свободи.
