**Зять-дармоїд, або Як моя донька проміняла розум на жартики**
Коли моя Олеся вперше привела свого хлопця до нас у дім, у грудях щось стиснулося. У цього хлопця — Дмитрика — був той самий самозакоханий вираз, штучна впевненість та сміх до вух, за якими не було нічого. Не чоловік — павич: розфарбований, балакучий, а всередині — пустота. Лінивий, невідповідальний, завжди незадоволений. Роботи міняв частіше, ніж люди халяви. То зарплата мала, то начальство «неадекватне», то графік «його не влаштовує» — ніколи він сам не був винен.
Я намагалася відкрити доньці очі. Говорила, плакала, пояснювала, що чоловік має бути опорою. Але Олеся не чула — засліпила її та дурна любов. Чоловік — її батько — лише рукою махнув: «Нехай сама набиває шишки, наше діло — бути поряд». Я теж силкувалася мовчати. Що ж, щастя доньки важливіше за мої підозри. Але як не хвилюватися, коли ти роками вкладав у неї все, а вона везе в життя цього безрукого ледаря?
Ми зробили для неї усе: престижний університет, квартира у Києві, новенька Škoda. А вона? У 25 років виходить заміж за того, хто тільки й уміє, що скиглити.
Весілля таки відбулося. Я була там, але без радості — лише заради Олесі. Потім почалося їхнє спільне життя. Спочатку ніби нічого. Поки вона працювала, вони якось жили. Але варто їй піти у декрет — почалися дзвінки: «Мамо, допоможи грошима, щоб хоч їжу купити…» Я допомагала. Люба дитина, та й розумію, як важко бути молодою мамою. Але де ж у цій історії її чоловік?
Виявилося, Дмитро знову звільнився. Не тому, що роботи немає — просто не хоче. Лежить вдома, гортає телефон чи дивиться серіали, а відмовки в нього — як грішок у бабусі. Його батьки десь у Чернігові, на весілля не приїхали, від них допомоги — нуль. Усе на нас.
Я довго терпіла. Знаєте ж: якщо скажеш слово проти коханого Олесі — буде скандал. Але одного дня нерви не витримали. Вилила їм усе. Сказала прямо: «Ти, Дмитре, — дорослий дядько, а поводишся як мала дитина. Не хочеш працювати, не можеш сім’ю утримувати. Нащо ж ти тоді взагалі потрібен?»
Після цього Олеся образилася, влаштувала сцену, а Дмитро раптом «згадав», що він чоловік, і влаштувався на роботу. Та як завжди — на місяць-другий. Потім знову звільнився: «Токсичний колектив», «малі гроші». Олеся, як заведена, знову його виправдовувала: «Мамо, ти не розумієш, там справді жахливі люди comparability-компарабіліті!»
Аж одного разу, приїхавши до них із продуктами, я знову побачила його на дивані з пультом, а доньку — з дитиною на руках і синяками під очима. Тоді я не втрималася: «Може, хоча б кур’єром підеш? Машина є, права теж». Він подивився на мене, ніби я запропонувала йому копати картоплю під дощем. Каже: «Це не для мене». Я запитала: «А сидіти з дитиною — для тебе?» А він: «Це теж не чоловіча робота».
Тоді я прийняла рішення. Суворе. Непопулярне. Але єдине правильне: «Або ти піднімаєшся і береш відповідальність, або нашої допомоги більше не буде. Ми не будемо тягнути тебе на своїй шиї». Олеся знову в істериці, кричить, що ми «безсердечні», що вона його ко comparability-компарабіліті. Так, вже три роки ми «не розуміємо». Може, варто вже зрозуміти себе?
Доньку й онучку ми не покинемо. Завжди приймемо, нагодуємо, підтримаємо. Але зять… Це питання для нас закрите. Ми — не благодійний фонд. Чоловік мене підтримав. Навіть сказав: «Краще сама, ніж з таким бовдуром». Сподіваємося, Олеся колись прозріє. Хоч заради дитини.
А поки що… Ми вчимося любити її на відстані — так, щоб і самі не страждати. Бо якщо вона сама не побачить, у яке болото влізла, — їй ніхто не допоможе.
**Вивчене:** Іноді найважче — не врятувати, а позволити впасти. Бо лише так людина може навчитися вставати.
