Чоловік пішов, забравши все. А врятувала мене… свекруха.
Коли я залишилася сама з піврічною донечкою на руках і порожнім гаманцем, думала — це кінець. Чоловік не просто пішов — він утік, прихопивши всі наші заощадження, щоб влаштувати нове життя в новій оселі. Залишив нас у знімній квартирі, без підтримки, без пояснень. Я й гадки не мала, з чого почати.
Допомоги я ні від кого не чекала. Рідна мама відмахнулася: «У нас місця нема». У неї вже жила старша сестра з дітьми, і її слово було законом. Я була зайвою. Покинутою. Самотньою.
І раптом — дзвінок у двері. Я очам не вірила, коли на порозі побачила… Ганну Михайлівну — свою свекруху. Жінку, з якою в нас роками були непрості, напружені стосунки. Чекала насмішок, докорів, але вона лише сухо сказала:
— Збиратимешся швидко. Поїдеш з дитиною до мене.
Я оніміла.
— Ганно Михайлівно, я… Дякую, але, може, не варто… — почала я, але вона перебила:
— Годі! Ти ж не з вулиці, ти мати моєї онуки. Поїхали.
І взяла дитину на руки, заглянула їй у вічка й ніжно промовила:
— Підем, сонечко. Бабуся тобі казку розповість. Будемо гуляти, заплітати косички… А мама поки збере речі.
Я стояла, як укопана. Та сама жінка, яка колись казала, що я «загнала її сина у пастку з дитиною», тепер гладила мою доньку по щічці й розмовляла з нею, як рідна. Я автоматично склала речі. Не вірила тому, що відбувається.
Ганна Михайлівна віддала нам із донечкою велику кімнату у своїй хаті, а сама перебралася у маленьку. Я спробувала заперечити, але вона махнула рукою:
— Ти мати. Дитині треба простір. Скоро повзати почне. А я й на кухні проживу, не вперше.
На вечерю вона подала тушковані овочі й варене м’ясо.
— Ти годуєш грудьми, — пояснила. — Можу й смаженого зробити, але так буде краще і для тебе, і для малюка.
У холодильнику стояла ціла упаковка дитячого харчування.
— Треба вже прикорм вводити. Якщо не підійде — купимо інше. Не соромся говорити.
Я не витримала і розридалася. Ніхто й ніколи не виявляв до мене стільки теплоти. Я притулилася до неї, як дитина, й крізь сльози прошепотіла:
— Дякую… Якби не ви, не знаю, де б ми із донечкою опинилися.
Вона обійняла мене:
— Тсс, доню. Чоловіки вони такі — куди вітер подує, туди й біжать. Я сама сина виростила. Його батько пішов, коли тому було вісім місяців. Не дозволю, щоб моя онука росла в біді. Все налагодиться. Ти сильна. Візьмемося за все разом.
Ми почали жити втрьох. Рік пролетів, як сон. На день народження доньки ми втрьох задували свічки на торті: я, мала й та, кого колись вважала ворогом. Ми пили чай, сміялися, і в ту мить я почувалася не самотньою матір’ю, а частиною родини.
І раптом — знову дзвінок у двері.
— Мамо, — почули ми голос мого колишнього, — хочу тобі десь когось представити. Це Віра. Можемо пожити у тебе пару місяців? Я без роботи, знімати поки нема на що…
Я зблідла. Всередині стало холодно. Я боялася — а раптом вона їх пустить? Адже це її син.
Ганна Михайлівна навіть не кліпнула оком.
— Геть звідси. І її з собою забирай. Ти кинув дружину з немовлям без копійки, а тепер ще й нахабничаєш? Ти більше не мій син. А ти, дівчино, будь обережна — з такими довго не живуть. Захотів — прийшов, захотів — пішов.
Я стояла й не вірила своїм вухам. Цю жінку я не впізнавала — вона стала мені не другою, а першою матір’ю. Тією, що в тяжку хвилину не відвернулася, а простягнула руку.
Шість років ми прожили разом. Ганна Михайлівна була поруч, коли я знову закохалася й вийшла заміж. На весіллі вона зайняла місце моєї матері, з гордістю тримала мою руку, поки я йшла під вінець. А через місяць ми дізналися, що чекаю сина. Вона заплакала від щастя. І я зрозуміла: іноді доля забирає, щоб потім дати більше. І іноді ріднішими стають зовсім не ті, хто за кров’ю…