**Щоденниковий запис**
— Як це розуміти? — Борис махав заповітом перед обличчям нотаріуса. — Хата зятю, дача зятю, автівка зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!
— Борисе Володимировичу, заспокойтеся, будь ласка, — нотаріус поправила окуляри й суворо глянула на розлюченого чоловіка. — Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
— Та це ж несправедливо! — голос Бориса перейшов у виск. — Олег одружився на моїй сестрі лише п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де ж справедливість?
Олег сидів на стільчику в кутку кабінету, стиснувши кулаки. Обличчя було бліде, а очі червоні від недосипу. Він мовчав, але видно було, що ця ситуація для нього така ж боляча, як і для Бориса.
— Борис, годі кричати, — тихо, але рішуче промовила Оксана, сестра Бориса й дружина Олега. — Тато знав, що робить.
— А ти замовкни! — огризнувся брат. — Твій чоловік, мабуть, підмовляв тата, поки той хворів.
Олег різко підвівся.
— Повтори ще раз, — у його голосі зазвучала небезпека.
— Повторю! — Борис розвернувся до зятя. — Ти вплинув на хворого старика, ось що ти зробив! Вліз у довіру, удавав турботливого, а сам лише на спадщину зазіхав!
— Борисе! — Оксана схопилася. — Як ти смієш? Олег доглядав за татом дни́ й ночі, коли той лежав у лікарні. А де був ти? Де був рідний син?
— Я працював! У мене своя сім’я, діти! Не можу ж я все кинути й сидіти при хворому!
— А Олег міг? — Оксана підійшла ближче. — У нього що, немає родини? Роботи? Він витрачав відпустку, брав лікарняні, не спав ночами!
Нотаріус зітхнула й постукала ручкою по столу.
— Шановні спадкоємці, прошу з’ясовувати стосунки за межами мого кабінету. Заповіт складений відповідно до закону й засвідчений належним чином. Дмитро Іванович був при здоровому глузді. Є медичні довідки.
Борис схопив копію заповіта й перечитав ще раз.
— Трьохкімнатна на Хрещатику — Олегу Степановичу Ковалю. Дача під Києвом — Олегу Степановичу Ковалю. Авто «Фольксваген» — Олегу Степановичу Ковалю. — Голос тремтів від лютості. — А Борису Володимировичу Вовку — гараж і садові інструменти. Лопати й граблі!
— І ще п’ятдесят тисяч гривень, — додала нотаріус.
— П’ятдесят тисяч! — Борис гірко засміявся. — За квартиру зараз мільйони, дача теж коштує, машина майже нова. А мені п’ятдесят тисяч! Як мілостиню!
Олег не витримав і промовив:
— Борисе, я нічого не просив у Дмитра Івановича. Навпаки, коли він сказав, що хоче переписати заповіт, я відмовляв його.
— Отак відмовляв! — Борис скривився. — Чисто віриться!
— А тато що відповів? — запитала Оксана.
Олег важко зітхнув.
— Він сказав: «Олеже, син мій кровний, але ти став мені ріднішим. Борис приходить, лише коли гроші потрібні. А ти просто так приходиш, допомагаєш». Це його слова.
Борис поблід.
— Він цього не говорив.
— Говорив, — підтвердила Оксана. — Я сама чула. Тато завжди сумував, що ти так рідко буваєш.
— У мене спра́ви! Праця! Не всі можуть собі дозволити зранку до ночі старим доглядати!
— Ніхто Олега не змушував, — Оксана сіла. — Він це робив сам. Бо любив тата.
Заповіла тиша. Нотаріус збирала папери, очевидно, бажаючи швидше закінчити цю неприємну розмову.
— Я оскаржу заповіт, — нарешті сказав Борис. — Доведу, що тато не міг такого написати.
— Роби як знаєш, — Олег знизав плечима.
— Борисе, задумайся, — попросила сестра. — Нащо руйнувати родину? Тата вже немає, а ми залишилися. Через гроші сваритимемося?
— Тобі легко говорити! — спалахнув брат. — Твій чоловік у шоколаді, а я що? Я все життя розраховував на батьківське! Планував квартиру продати, дітям освіту оплатити!
— А ми що, не планували? — Олег підійшов до вікна. — Думаєш, мені це до вподоби? Що я радий, що між нами тепер така неприязнь?
— Віддай мені свою частину, — кинув Борис.
— Не віддам. Бо це остання воля твого батька. Я її шаную.
Оксана взяла чоловіка за руку.
— Олег має рацію. Тато був мудрою людиною, він знав, що робить.
— Так, знав! — Борис знову вибухнув. — Знав, що сина можна образити, а зятя ні!
— А може, він знав ще щось? — тихо запитала Оксана.
— Про що ти?
Сестра помовчала й рішуче подивилася на брата.
— Ти ж три роки тому позичав у тата на авто?
— Ну позичав, і що?
— Ти обіцяв повернути. Але донині не повернув.
Борис почервонів.
— Я збирався!
— А може, він пам’ятав, як ти обіцяв йому ремонт у ванній, узяв гроші й зник?
— Зробив же!
— Через півроку! Тільки після того, як тато погрозив судом.
Олег мовчав, йому було ніяково, але він не міг піти.
— ОІ хоча сімейні рани загоювалися повільно, Олег і Оксана продовжували жити, пам’ятаючи слова Дмитра Івановича: «Щирість і любов — найбільший скарб».