Артистка
Оксана зайшла у вагон метро й гепнулася на сидіння. Навіщо взагалі вдягла чоботи на підборах? Та бо ж у будь-якому віці жінка має бути жінкою.
Вона глянула на своє відображення у темному вікні навпроти. Ну що, цілком нічого. «Особливо коли виспишся, накладеш гриму й подивишся не у дзеркало, а у темне скло», — пробуркотів внутрішній голос.
«Так, очі сумні. Мабуть, від втоми». Відвела погляд. «Треба одягатися за віком, хоча б підбори кинути, — вирішила вона. — Ох, швидше б дістатися додому, зняти ці кляті чоботи, скинути важке пальто. І навіщо я так вирядилася?»
Її давно забули й не впізнавали на вулиці, але звичка виходити «у світ» з макіяжем лишилася. Не скажеш, що Оксана була знаменитою. Та після кількох фільмів її почали помічати. А які чоловіки за нею ухажували! Жодного вечора після вистави хтось не чекав біля театру з квітами.
Тоді її звали не Оксана Шевченко, а Зоряна Лисенко. Красно звучить! Вона пишалася, коли бачила своє ім’я у титрах, хоч би й усього двох стрічок.
Як же душно. Розстібнула верхню гудзика пальта, зняла шарфик, струснула головою, немов відганяючи втому. Волосся пореділо, але гарна стрижка й фарбування додавали об’єму. Знову глянула перед себе — і замість свого відображення побачила молодого чоловіка, що дивився на неї й усміхався.
Зоряна миттєво відреагувала, як завжди на увагу чоловіків: трохи підняла підборіддя, посміхнулася й одразу відвела погляд. Мовляв, помітила, оцінила й цього достатньо.
«Треба було їхати таксі. Дорого, зате швидко й не втомилася б», — буркнула собі під ніс. Третій чоловік пропонував їй отримати права й навчитися керувати авто, але вона так і не наважилася. Боялася.
Богдан, третій чоловік Зоряни, був найвдалішим з усіх її офіційних чоловіків. Шкода, що він так рано помер. Після нього вирішила більше не виходити заміж. До того ж, ніхто вже не пропонував.
А якою гарною вона була в молодості! Гострий носик, яскраві губи, густі вії. А очі — живі, з іскоркою! Фігура й досі — залюбки. Не кожна у її віці може таким похвалитися. «Берегла себе, не народжувала. Ось тепер і живеш сама, всіма забута», — язвиво зауважив внутрішній голос.
— Відчепись, — ліниво махнула рукою Оксана, але одразу озирнулася. У останній час вона часто розмовляла сама з собою.
Ніхто не звернув уваги. У вагоні було мало людей: хто дрімав, хто дивився у простір. Лише той чоловік напроти не відводив погляду. Вона знову занурилася у спогади.
Шкода, що пізно народилася. Могла б грати не гірше за Дорошенко у «Весільному поїзді». Голос у неї був тонкий, але це не проблема — співати могла б за неї хтось інший. А танцювала вона чудово.
На перших зйомках, де вона саме й танцювала, зустріла першого чоловіка — красивого, харизматичного актора. Між ними спалахнув бурхливий роман. Вона вийшла за нього заміж, не роздумуючи. Та прожили разом трохи більше року.
Він грав не лише на сцені. Вона дізналася про це, коли з дому почали зникати гроші й прикраси. Він програвав у карти, борги зростали. Ні сльози, ні скандали не допомагали. Коли він ударив її, вона зібрала речі й пішла.
Майже одразу після розлучення вийшла заміж за Володимира. Він був старший на десять років. Зоряна не кохала його, але в нього були гроші, гарна посада. До того ж, з першим чоловіком уже наїлася «кохання». Володимир заради неї пішов із сім’ї, кинув сина. Колишня дружина часто дзвонила, благала прийти, мовляв, син сумує. Повертався він до Зоряни задумливим і мовчазним.
У підсумку — інфаркт із-за стресу. На похоронах Зоряна не ридала, як перша дружина. Та обнімала труну й кричала: «На кого ж ти нас покинув?! Поховайте мене поруч! Довела його ця артистка до могили…» Зоряна пішла, не дочекавшись кінця.
Романи були, але заміж вона тепер не поспішала. А через п’ять років все ж вийшла за Богдана, полковника у відставці. Як він за нею доглядав! Які квіти дарував, шуби, коштовності. Як від такого відмовишся?
Прожили вони дванадцять років. Він просив народити йому дитину. Але не вийшло, та й Зоряна не дуже прагнулаВ останню мить перед смертю вона все ж таки згадала його обличчя – того самого чоловіка з метро, що посміхався до неї так тепло, ніби вони знайомі вже сто років.
