Зірки над нами: спогади про бабусь
У мене, як і в кожного, було дві бабусі. Різні, як день і ніч, але однаково віддані мені. Їх звали подібно: Ганна Федорівна, мамина мама, й Антоніна Федорівна, татова.
Ганна Федорівна жила в центрі містечка, у просторих апартаментах, заставлених книгами та старовинним меблями. Тато жартував, що вона — «міська пані», витончена, з легким відтінком гордовитості. Вона з’явилася в моєму житті першою. Антоніна ж була сільською, простою. Мама посміхалася: «Три класи освіти, що з неї взяти?» Тато виправляв: «Не три, а семирічка!» Вона переїхала до нас, коли я пішов у шостий клас.
Коли мені виповнилося сім, Ганна Федорівна важко захворіла. Мама кинула роботу й перебралася до неї, щоб доглядати. Ми з татом залишилися в нашій маленькій квартирі, купленій на заощадження діда-вченого. Спочатку було весело: тато курив вдома, а я дивився телевізор до пізньої ночі. Але незабаром нам стало нудно. Татові набридло готувати, мені — їсти сосиски. Зрештою ми переїхали до бабусі. На час, гадали ми, але залишилися назавжди — на одну зарплатню не вижити, і нашу квартиру здали жильцям.
Поки бабуся хворіла, я намагався бути тихішим за воду. Її квартира була для мене загадкою: темні комірки, високі шафи, важкі завіси, за якими я ховався годинами. Але іноді перегинав палку.
— Заберіть цього бешкетника! — кричала бабуся. — Чому дитину не виховують?
— Ось і виховуйте, — відрубував тато.
— І виховуватиму! — грозилася вона, але зараз же ніжно гладила мене по голівці.
І виховувала. Мене віддали до школи, а бабуся вирішила навчити мене музики, стверджуючи, що в мене ідеальний слух.
— Хоч бігати по хаті, як дикун, перестане, — бурчала вона.
Я сумно бренчав гами на фортепіано, рахуючи хвилини до кінця уроку. Тато ж спрямував мою енергію в інше русло — записав на самбо.
— Ви калічите хлопця! — обурювалася бабуся. — У нього талант, а ви…
— А ви спитали, чи хоче він вашу музику? — сперечався тато.
Я не хотів ні музики, ні самбо. Я взагалі не знав, чого хочу.
Коли бабуся одужала, мама повернулася на роботу, а я залишився «на бабусі». Так я закінчив перший клас. Літо стало предметом суперечок: батьки вирішували, куди мене подіти, щоб дати бабусі відпочинок. Після довгих дебатів мене відправили в село до Антоніни Федорівни.
Я боявся. Мама лякала її «семирічкою», Ганна — «сільською брудою», жирною їжею, річкою, де я втоплю, грибами, отруюсь, та лісом, де мене з’їсть вовк. Але село виявилося дивом. Поля, ставки, темний ліс на обрії. Курки, гуси, корови — усе, що я бачив лише в книжках. Місцеві хлопці, за проханням бабусі, взяли мене «під крило». Шкарпетки, акуратно складені мамою, лежали у валізі — усі бігали босоніж, не боячись ні бруду, ні коров’ячих лепех.
Антоніна Федорівна була повною протилежністю Ганни. Тиха, з доброю усмішкою, вона дивилася на мене з такою любов’ю, що в мене перехоплювало подих. Невисока, круглолиця, з зморшками та ямочками на щоках, вона пахла свіжим хлібом і молоком. «Мій пташку, худий який», — приговорювала вона, обіймаючи мене. Їжа була простою, але смачною: свіже молоко на світанку, яєчня з салом, деруни зі сметаною, пиріжки з печі. Я пив молоко, яке в місті ненавидів, і засинав щасливий.
Дні в селі були свободою. Я бігав з хлопцями на рибалку, збирав ягоди, лазничав у бані, де дядьки хльостали мене віником. Ввечері ми з бабусею сиділи на ґанку, відганяючи комарів. Вона співала старі пісні, розповідала казки й історії про війну. Найстрашніше — вона втратила четверо дітей від голоду й хвороб. Я притискався до неї, шепотів, що люблю її й ніколи не кину.
Літо проминуло, як сон. Під час прощання бабуся плакала, просила пробачення. Я клявся повернутися, але наступного року поїхав у табір. Вона писала листи — незграбні, з помилками, сповнені турботи: «Чи не схуд?» Я намагався відповідати, але слова не йшли. Я сердився на батьків, на Ганну Федорівну, уявляючи, як Антоніна сидить сама на ґанку, напівголосно співаючи: «Ой у полі береза густая…»
І раптом новина: Антоніна Федорівна їде до нас! Колгосп розпався, її хата занепала. Я кричав від радості: «Тепер у мене дві бабусі!» Усі хвилювалися, мама зітхала: «Як ми всі вживемося?» А тато шепотів: «Тепер годуватимуть як слід».
Антоніна приїхала сумна, винна, знову просила пробачення.
— Годі соплі розводити! — підбадьорювала Ганна. — Поживемо, скільки вистачить.
— Пробач, свахо, що в приживалки на старості, — плакала Антоніна.
— Які приживалки? Місця достатньо, — заспМи з Катею сиділи на лавочці, тримаючись за руки, і в останніх променях заходу здавалося, що десь там, у висоті, дві тіні лагідно посміхаються нам.
