Галя Шевченко складала у коробку старі фото, коли натрапила на знімок з випускного. Сорок років тому вона стояла поруч з Михайлом, а він обіймав її за плечі так обережно, наче боявся злякати. На фотографії вони усміхались, та Галя пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Михайло підійшов і попросив знятись разом.
— Галочко, чи можна з тобою? — сказав він тоді, червоніючи й не дивлячись у вічі. — Так, на спогад…
Вона мовчки кивнула, хоча серце билося як дзвоник, немов усі в залі його чують. Весь останній рік у школі Михайло провожав її додому, носив портфель, допомагав з математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Зараз, перебираючи старі речі після смерті чоловіка, Галя усвідомлювала, як багато впустила. Володимир прожив з нею тридцять п’ять, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх дітей. Але її серце пам’ятало того сором’язливого хлопця з випускного.
— Мамо, ти чого там риєшся? — зазирнула у спальню дочка Оленка. — Може, допомогти?
— Та так, фотки розбираю. Ось, глянь, яка ж я молода була, — показала Галя знімок.
Оленка взяла фото, уважно розглянула.
— А хто це з тобою? Тато ж немов би не схожий…
— Однокласник, — відрізала мати.
— Гарний який. І дивиться на тебе так… закохано, — посміхнулася Оленка. — В тебе що, роман був?
Галя відвернулася до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, і в краплинах відбивалося жовте листя калини.
— Ніякого роману не було. Просто дружили, — тихо сказала вона.
А потім додала, ніби виправдовуючись:
— Він до технікуму вступив, я в інститут. Різні дороги.
Оленка знизала плечима, відклала фото й вийшла. А Галя залишилася сама зі своїми спогадами.
Після випускного вони й справді бачилися лише кілька разів. Михайло приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Галі, Ганна Василівна, явно благоволила до нього.
— Гарний хлопець, — казала вона дочці. — Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
— Мамо, не вигадуй, — відмахувалась Галя. — Ми просто друзі.
— Друзі, — зітхала мати. — В твої роки я вже заміж збиралась.
Востаннє Михайло прийшов у серпні, перед навчанням. Галя готувалася до вступу у медінститут. Підручники з хімії й біології лежали стопками на столі, кімната була завалена конспектами.
— Не заважаю? — спитав він, зазирнувши у двері.
— Заходь, — кивнула Галя, не відриваючись від книги.
Михайло сів навпроти, довго мовчав, потім промовив:
— Галю, а давай одружимося.
У неї перехопило дух. Вона підвела очі, зустріла його погляд. Михайло сидів рівно, руки складені на колінах, і було видно, що кожне слово дається йому важко.
— Я серйозно, — продовжив він. — Я тебе дуже… дуже сильно кохаю. З п’ятого класу. І нікого більше не хочу. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, зароблю на оселю. Почекаємо, поки закінчиш, а тоді… Ну, щоб родина була.
Галя дивилася на нього й не могла вимовити слова. Всередині клекотіло, хотілося крикнути «так», кинутися йому на шию. Та щось спиняло. Страх, що вважатимуть занадто легковажною? Бажання спершу здобути освіту? А може, звичайна боязнь такої глибини почуттів?
— Михайле, я… — почала було вона, та він перебив:
— Не відповідай зараз. Подумай. Я почекаю.
Через тиждень Галя поїхала вступати до Києва. Михайлові так і не відповіла. А коли повернулася студенткою, він зустрічався з її однокласницею Оксаною Ткачук.
Галя зітхнула, відклала фото. Скільки років минуло, а все пам’ятається, ніби вчора. Як Оксана гордо показувала заручну таку, як Михайло зніяковіло кивав, зустрівши Галю на вулиці, як вона привітала їх і побажала щастя.
В інституті вона зустріла Володимира. Він був старшим на курс, гарним, впевненим у собі. Залицявся наполегливо, дарував квіти, водив до театру. Галя вийшла за нього уже на третьому курсі. Весіл
Галя Петрівна складала в коробку старі фото, коли натрапила на знімок із випускного. Сорок років тому вона стояла поруч із Михайлом, а він обіймав її за плечі так обережно, ніби боявся злякати. На фотографії вони обоє посміхалися, але Галя пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Михайло підійшов і попросив знятися разом.
“Галю, можна з тобою?” — сказав він тоді, червоніючи й не дивлячись у вічі. “Просто на спомин…” Вона мовчки кивнула, хоче серце калатало так, ніби лунало по всьому залу. Останній рік у школі Михайло провожав її додому, носив портфель, допомагав із математикою. А вона вдавала, що не помічає, наче їй байдуже.
Зараз, перебираючи речі після смерті чоловіка, Галя усвідомлювала, як багато втратила. Віктор прожив із нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Але серце її пам’ятало того сором’язливого хлопця із випускного.
“Мамо, ти чого там копаєшся?” — зазирнула в спальню дочка Оля. “Може, допоможу?”
“Та так, фотки розбираю. Ось, подивись, яка я молода була”, — показала Галя знімок.
Оля взяла фотографію, уважно роздивилася.
Галина вийшла з кімнати, залишивши фотографії на комоді, а місячне світло, пробиваючись крізь шибку, лагідно лягло на посмішку молодого Михайла, в очах якого назавжди закотивіла та любов, що так і залишилася без відповіді.
