— Не поїду! — вигукнула Соломія, грюкнувши дверима своєї кімнати.
— Ого, панночка знайшлась! — процедила Маріанна Олексіївна, поправляючи халат. — Сидить на моїй шиї, ще й умови ставить.
Соломії було п’ятнадцять. Її батько загинув у ДТП два роки тому. Хоч батьки й були розлучені, її мати Інга не впоралася з горем: спочатку сльози, потім горілка, потім — швидка. А далі — тиша. Серце зупинилось.
Дівчинку не забрали в дитбудинок: її взяла до себе тітка, сестра батька — Ганна Петрівна, сувора, мовчазна жінка зі срібним пучком на потилиці. Вона й оформила опікунство над Соломією. Та через півроку від Соломії, як від валізи без ручки, позбулась: «Неслухняна, не керована, жити не хоче, та й чоловік проти, а в Маріанни — місце знайдеться».
Отож Соломія й опинилась у домі мачухи. Маріанна Олексіївна була другою дружиною її батька. Тією самою, через яку колись ридала її мати. Раніше Соломія ненавиділа її здалеку. А тепер — живе під одним дахом.
— Їсти будеш? — буркнула Маріанна, стукаючи ложкою об каструлю.
— Ні, — сухо відповіла дівчина.
— Не треба. Тільки чіпсів не шукай. Я не купувала.
Дім у Маріанни був старий, але просторий, затишний. Батько встиг зробити ремонт: кухня з меблями кольору кави, вітальню обклеїли бежевими шпалерами, навіть казак новий поставили. Та хоч і затишно, Соломії все ж було тут якось холодно.
— Давай поговоримо начисту, як є, — одного разу сказала мачуха, не витримавши. — Знаєш, я тебе не люблю. І ти мене не любиш. Це взаємно. Але я дала слово твоєму батькові: з дому не вижену. Ти будеш вчитися, я їсти готуватиму, у нас чисто — живи, але не командуй і не зображай сироту калинову. Я теж життя не цукор куштувала.
Соломія стиснула кулаки, але промовчала.
— У мене мама, — додала Маріанна, — вмерла у сім років, батько пив. Я на трьох роботах з п’ятнадцяти втиралася копитами. А твій батько, між іншим, сам за мною бігав. Тож не тримай на нього піки зла.
На тому вони й порешили.
Зі слів на слово розмови ставали коротшими, погляди — гостішими. Відкрито не сварились, але напруга в домі стояла густа.
Одного разу Соломія прийшла зі школи, побачила записку і оніміла:
>«Їду до сестри на Полтавщину. Вернуся за тиждень. Гроші на столі. Купи картоплі, готуй сама. Не забувай: кішчиня їсть за розкладом. М.»
Жадного «цілую», «бережи себе», «не сумуй». Просто — кішчиня, картопля та розклад. Соломії навіть стало неприємно.
Раптом вона відчула, як порожньо навколо. Телевізор вимкнений, чайник холодний, пил не встиг осісти на підвіконні. І вперше за весь цей час їй стало страшно.
— А якщо вона не вернеться? Що тоді робитиму? — прошепотіла вона у порожнечу.
Соломія пішла у кімнату Маріанни, зазирнула у шафу, у шухляду… І знайшла фото. Ось маленька Маріанна з косичками. Ось вона вже дівчина — у білому халаті. А тут — з її батьком. І — з нею, з Соломією, коли вона була трирічною крихіткою на руках. У Маріанни т
І той старий знімок, де Маріанна усміхалась із трирічною Соломією на руках, тепер висів у їхній спільній вітальні поряд зі свіжими світлинами Макара й засяяної бабулею Маріанною, ніби дві мить часу злились у одне щасливе сьогодення.
Зла матір.