На світанку в наших стосунках настав найважчий період. Ми майже не розмовляли від серця до серця, і наш дім ставав схожим на готель, де ми лише перетиналися. Вона цілими днями була з дітьми, готувала борщі, прала, прасувала, вкладала спати, а я повертався втомленим і роздратованим. Між нами виросла невидима стіна з побуту, тиші й образ. Я все частіше затримувався на роботі, і одного разу в наш відділ прийшла нова колега — красива, жвава, безтурботна, без дітей, без проблем.
Я відчув, наче повернувся в ті часи, коли все лише починалося. Вона була веселою, відкритою, і в ній не було тієї тяготи, яку я відчував вдома. Я почав за нею залицятися — квіти, обіди, кафе, вечірні прогулянки. Дружині брехав: то у колеги комп’ютер зламався, то затримався на нараді, то заїхав до товариша. Сам не помітив, як усе зайшло надто далеко. Через місяць вона запросила мене до себе. Ми провели ніч, повну пристрасті й ніжності, і я на мить подумав — ось воно, справжнє. Те, чого мені так давно не вистачало.
Коли я повернувся додому, на моєму обличчі, певно, було написано все. У квартирі було тихо — діти спали. Дружина зустріла мене на порозі, втомлена, з потухлим поглядом. Вона нічого не сказала, тільки подивилася на мене якимось особливим поглядом — наче зрозуміла. І пішла на кухню. Я прийняв душ, відчув вагу провини на плечах, і пішов за нею. Вона стояла біля плити, повернувшись до мене спиною. На мою пропозицію повечеряти разом відповіла: «Я дуже втомилася… Піду посплю».
Пізніше, коли я зайшов до спальні, вона вже спала просто в одязі, притулившись до подушки, як дитина. На пуфику поруч лежав наш сімейний альбом. Я взяв його в руки — сам не знаючи навіщо. Відкрив першу сторінку — і ніби провалився в минуле. На фотографіях була вона — моя дівчина, та, в яку я колись закохався. Молода, стильна, усміхнена, впевнена. І я поруч — з палаючими очима. Я згадав, як добивався її любові, як мріяв, щоб вона стала моєю. І як вона, колись, обрала саме мене.
Не міг заснути до самого ранку. Все крутилося в голові — обличчя дружини, очі коханки, дитячий сміх. І раптом зрозумів — я зрадив не тільки дружину. Я зрадив себе — того, ким колись був. Я втратив людину, яка була поруч у горі й радості, заради миттєвого миражу. І збагнув — все ще можна повернути. Треба лише захотіти.
Рано вранці, коли дружина ще спала, я подзвонив мамі й попросив її взяти дітей на вихідні. Вона здивувалася, але погодилася. Потім приготував сніданок і приніс дружині в ліжко. Вона відкрила очі, подивилася на мене із здивуванням, потім — з легкою усмішкою. І я зрозумів: шанс ще є. Я не втратив усе.
З тією дівчиною я більше не спілкувався. Не відповідав на дзвінки, не писав. Так, я вчинив підло. Але не хочу жити в брехні. Не хочу більше ховатися, вигадувати відмовки, ховати телефон. Тепер мій час — тільки для родини.
Того дня я відправив дружину в салон краси, а ввечері ми пішли вечеряти в наш улюблений ресторан, де колись святкували нашу першу річницю. А наступного дня — у театр. Сидячи поруч із нею, тримаючи її за руку, я зрозумів, що повернувся додому. Справжній дім — це не стіни. Це людина поруч. Людина, яку ти колись обрав, і яка досі обирає тебе, незважаючи ні на що.
