**Розбиті крила кохання: коли минуле стукає у двері**
Оксана повернулася додому раніше звичайного. Проєкт, над яким вона працювала без відпочинку, нарешті здали, і вона вирішила приготувати сюрприз для чоловіка — Дмитра. Зайшла до супермаркету, купила його улюблені страви — сир, фрукти, морепродукти, і, насвистуючи, піднімалася сходами.
— Дмитре, ти вдома?! — гукнула вона, помітивши його черевики та куртку в передпокої.
Тиша. Ні телевізора, ні кроків, ні звичного: «О, ти вже повернулася! Що принесла?»
Оксана схвилювалася. Поставивши пакети на підлогу, пройшлася квартирою. Скрізь валялися речі чоловіка — сорочки, шкарпетки, ремінь. У спальні вона нарешті його побачила. Він стояв спиною до неї, біля відкритого шкафа, в одній руці — валіза, в іншій — сорочки.
— Ось ти де! Я приготую вечерю, — весело сказала вона, але голос задрижав. — Знову у відрядження?
Дмитро обернувся. Його обличчя було дивно спокійним. Він підійшов до неї, взяв за руки.
— Оксано, йди поки на кухню. Приготуй. Я зараз підійду. Треба дещо пояснити.
Оксана нічого не розуміла. Але пішла.
На кухні руки тремтіли, ноги не слухалися. Вона ввімкнула духовку, почала готувати улюблену запечену річкову рибу Дмитра, порізала свіжий салат, розклала сир. Їй полегшало. «Мабуть, я знову надумала собі зайвого», — намагалася заспокоїтися.
Але десь глибоко всередині вже прокидалося погане передчуття.
Минуло хвилин двадцять. У спальні — тиша. Тоді вона відчинила вікно — у кімнату ворвався теплий вітер. А потім, ледве чутно, за спиною з’явився Дмитро. Він обняв її ззаду.
— Вечеря готова, — тихо промовила вона, збираючись обернутися. Але він не відпустив. Навпаки, притиснув міцніше.
— Оксано… Ти завжди була розумною. Відзивливою. Сподіваюся, зрозумієш і зараз. Я йду.
Час ув’яз.
— Це сильніше за мене… Пробач.
Він довго вагався, мучився, не наважувався. Півроку розривався між минулим і теперішнім. Але сьогодні все стало остаточним.
— Ти — чудова. Добра. Розумна. Але я не кохаю тебе. Кохав, мабуть. Або думав, що кохаю…
Він різко відсунувся, схопив валізу і вибіг, залишивши Оксану в остовпінні. За її спиною холола приготована з любов’ю їжа.
Вона так і стояла — з порожнім поглядом, у тиші, наповненій спустошенням.
Вночі вона не спала. Плакала, вила в подушку, вдивлялася в стелю. Вранці ледве почала засинати, коли почувся дзвінок у двері.
На порозі стояв Дмитро. У тому самому, у чому пішов. Поруч — струнка білявка з холодними блакитними очима.
— Це Мар’яна, — сказав він. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про свою шкільну любов?
Так, вона пам’ятала. Саме після Мар’яни він був розбитий. Саме після її зради Оксана збирала його по шматочках, коли вони вперше зустрілися на парковці біля магазину. Він тоді ледь не в’їхав у її машину.
Вона взяла його до себе, дала турботу, ніжність, дім. А він… повернувся до тієї, що колись його покинула.
— Ми зустрілися знову, — продовжив Дмитро. — Мар’яна розлучилася. Ми почали спілкуватися. Я їздив до неї, коли казав тобі, що у відрядженні…
— Навіщо ви прийшли?
— Щоб ти почула правду від мене, а не від когось іншого. Мар’яна хотіла подякувати тобі. За те, що підтримала мене тоді. — Мар’яна мовчки кивнула.
— Ти ж хочеш, щоб я був щасливий, правда? — запитав Дмитро і заглянув їй у вічі.
Оксана мовчки зачинила двері перед його обличчям.
— Ну чим? Ну чим вона краща за мене? — ридала вона в обіймах подруги Соломії. — Так, вона гарна. Ефектна. Але ж вона його зрадила, змінила. А тепер повернулася — і він усе пробачив!
Соломія хотіла нагадати: «Я попереджала. Не зв’язуйся з чоловіком, у якому ще живе минуле». Але промовчала. Лише гладила Оксану по плечу і шептала:
— Усе минуВона глибоко зітхнула, обережно взяла дівочку на руки і сказала: “Заходь, я вам допоможу, але тільки на сьогодні”.
