Захід кохання, світанок кар’єри
— Я йду, Тарасе. І не намагайся мене зупинити, — Олеся стискала в долоні стару пензель з потертою дерев’яною ручкою, наче це був талісман. За її спиною на мольберті сохла незавершена картина — багряний захід, розірваний темними мазками.
— Йдеш? Куди? До своїх фарб та пензлів? — Тарас реготав, але в його голосі дзвеніла злість. — Ти ніхто без мене, Олесю. Ніхто. Хто тебе прийме з твоєю мазнею?
Вона подивилася на нього — на людину, яка колись обіцяла їй зірки, а тепер забирала навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Олеся глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається венами, і вийшла з дому, грюкнувши дверима. Вітер підхопив її коси, а в грудях горіло щось нове — свобода.
✽
Ранок у їхньому маленькому містечку пах росою, свіжоскошеною травою та димком із сусідніх печей. Олеся прокинулася від співу шпаків за вікном і звичково глянула на мольберт у кутку спальні. Порожнє полотно дивилося на неї з німим докором, наче старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Тарас обіцяв відвезти її на виставку до обласного центру, і вона посміхнулася, згадуючи його слова двоє років тому.
— Ти талант, Олесю, — сказав він тоді, обіймаючи її у їхній крихітній орендованій хаті. Світло від настільної лампи падало на її начерки, розкидані по столу. — Я допоможу тобі показати це світові. Ти сяятимеш.
Вона вірила. Вірила, поки його обіцянки не почали розчинятися в докорах: «Годі витрачати час на мазню», «Пора думати про сім’ю», «Кому потрібні твої малюнки?». Кожен такий укол лишав слід, як пляма на чистому полотні, і Олеся дедалі частіше ховала пензлі у шухляду.
— Доброго ранку, сонце, — Тарас увійшов у спальню, уже у своїй ідеально випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. — Сніданок готовий, давай швидше. Мама телефонувала, чекає нас на обід.
— А виставка? — Олеся сіла на ліжку, поправляючи розкуйовджене каштанове волосся, яке не встигла зібрати у кіску.
— Яка виставка? — він нахмурився, зав’язуючи краватку. — Олесю, у нас купа справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, та й я обіцяв заїхати до офісу. Може, іншим разом?
— Але ж ти обіцяв… — її голос задрижав, але вона замовкла, побачивши, як його брови зсуваються у роздратовану складку.
— Олесю, не починай. Годі мені твоїх капризів, — кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф одеколону.
Вона кивнула сама собі, ковтаючи розпач. Так було завжди: «іншим разом», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем. Олеся встала, натягнула старий светр і пошла до кухні, де на столі вже вистигали кава та грінки, приготовані Тарасом. Навіть його турбота тепер здавалася механічною, як борг, який він виконував без душі.
✽
Олеся росла в домі, де мистецтво вважалося марною тратою часу. Їхній дерев’яний дід на околиці містечка скрипів підлогами й пахнув сирістю. Мати, втомлена від змін на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюнками ситий не будеш». Батько, що вічно пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Олеся показувала йому свої начерки.
— Олесю, знов свої каракулі? — мати заглянула на горище, де десятирічна дівчинка сиділа з альбомом, витираючи руки об затертий фартух. — Краще б картоплю почистила.
— Це не каракулі, мамо, — тихо відповіла Олеся, ховаючи малюнок заходу, який бачила вчора з вікна. — Це я.
Мати зітхнула і пішла, бурмотячи щось про «химерність». Єдиною людиною, яка бачила в Олесі іскру, була її шкільна вчителька малювання, Надія Іванівна. Старочка з сивими локонами, що завжди носила яскраві хустки, поправляла Олесин олівець з такою ніжністю, наче тримала пташку.
— У тебе дар, Олесю, — говорила вона, розглядаючи її начерки. — Не дозволяй нікому його загасити. Обіцяєш?
— Обіцяю, — шептала Олеся, і її серце билося швидше.
Але після школи мрії про художнє училище розбилися об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Олеся вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Тараса — чарівного сина місцевого підприємця, чия усмішка могла розтопити лід. Він здавався порятунком від сирості містечка.
— Ти будеш моєю музою, — шепотів він на їхньому першому побаченні, цілуючи її руку біля старого фонтану у парку. — Я зроблю тебе щасливою.
Олеся повірила. Вони одружилися через рік, переїхали до дому його батьків, і вона почала нове життя. Але з кожним місяцем ТарасВона підняла пензель до полотна, і в цю мить зрозуміла — її справжнє життя тільки починається.
