Ще дзвінок не встиг пролунати, коли Тарас Шевченко увійшов до школи ім. Лесі Українки, опустивши голову, сподіваючись, що ніхто його не помітить. Але діти завжди помічали.
“Погляньте на черевики Тараса!” хтось вигукнув, і клас розрізав сміх. Його кеди були розірвані по швах, ліва підошва відставала, мов язик. Тарас почервонів, але йшов далі, не відриваючи погляду від підлоги. Він знав, що краще не відповідати.
Це було не вперше. Мати Тараса, Оксана, працювала на двох роботах, щоб утримувати хату вдень подавала страви в кафе, а вночі мила підлоги в офісах. Батько зник багато років тому. З кожною зміною росту Тарасові ноги не вміщалися в старі черевики, але грошей на нові не було.
Сьогодні ж було особливо болюче. День фотографування. Однокласники були в нових светрах, білих сорочках і блискучих кросівках. Тарас же носив поношені джинси, вицвілу кофту й ті самі кеди, які видавали його таємницю: він був з бідної родини.
На фізкультурі насмішки посилилися. Хлопці грали у баскетбол, і один навмисне наступив на підошву Тарасових кедів, ще більше її розірвавши. Той спіткнувся, і знову розлягся сміх.
“Навіть черевиків не має, а грати хоче!” скривився хтось.
Тарас стиснув кулаки, але не через образи, а через спогад про молодшу сестру, Софійку, яка вдома ходила без зимового взуття. Кожна копійка йла на їжу та оренду. Він хотів крикнути: “Ви не знаєте мого життя!” але промовчав.
На обіді Тарас сидів сам, розтягуючи бутерброд із маслом, поки інші їли піцу та картоплю. Він підгортав рукави, щоб сховати зношені краї, і підгинав ногу, щоб не було видно підошви.
За учительським столом пані Олена Коваль спостерігала за ним. Вона бачила насмішки і раніше, але щось у постаті Тараса понурі плечі, тьмяні очі, тягар, важчий за його роки вразило її.
Після уроків вона тихо запитала: “Тарасе, давно в тебе ці кеди?”
Він завмер, потім прошепотів: “Довго.”
Це була не відповідь. Але в його очах пані Коваль побачила історію, набагато глибшу за зношені черевики.
Тієї ночі пані Коваль не могла спати. Її мучила безмовна біль Тараса. Вона переглянула його документи: хороші оцінки, майже ідеальна відвідуваність рідкість для дітей з бідних сімей. У нотатках медсестри було написано: часто стомлений, зношений одяг, відмовляється від шкільного сніданку.
Наступного дня вона попросила Тараса залишитися після уроків. Спочатку він заперечував, у його очах читалася підозра. Але в її голосі не було осуду.
“Важко вдома?” мяко запитала вона.
Тарас прикусив губу. Нарешті кивнув: “Мама працює весь день. Батька немає. Я доглядаю за Софійкою. Їй сім. Іноді… я переконуюся, що вона поїла, перш ніж їсти самому.”
Ці слова прокололи пані Коваль. Дванадцятирічний хлопець ніс на собі тягар дорослого.
Того вечора разом із соціальним працівником вона поїхала до Тарасового двору. Будинок похитнувся від старості, сходи хиталися. Усередині квартира була чистою, але бідною: миготлива лампа, потертий диван, майже пуста холодильна шафа. Мати Тараса зустріла їх у офіціантській формі, в очах втома.
У кутку пані Коваль помітила Тарасове “робоче місце” стілець, зошит і прикріплена до стіни брошура з написом: “Стипендії для студентів”.
У цю мить вона зрозуміла. Тарас був не просто бідним. Він був справжнім бійцем.
Наступного дня вона пішла до директора. Разом вони організували допомогу: безкоштовні обіди, ваучери на одяг, пожертву від місцевої благодійної організації на нові черевики. Але пані Коваль хотіла більшого.
Вона хотіла, щоб однокласники побачили Тараса не як хлопця з дірявими кедами, а як того, х
