Світанковою жінкою
Марійка тримала в руках запрошення на весілля й ніяк не могла повірити в те, що бачить. Витиснуті золотом літери на кремовому папері повідомляли про шлюб її батька Миколи Степановича з якоюсь Галиною Ярославівною. Дата стояла через тиждень.
— Через тиждень, — пробурмотіла вона, перевертаючи листівку. — Навіть попередити як слід не спромігся.
Телефон задзвонив, перебиваючи її думки. На екрані з’явилося ім’я молодшої сестри Оленки.
— Марійко, ти отримала це… запрошення? — голос сестри звучав розгублено.
— Отримала. А ти щось знала?
— Нічого! Абсолютно нічого! Я думала, тато просто з кимось зустрічається. А тут на тобі — весілля!
Марійка пройшла до кухні й поставила чайник. За вікном сіяло дрібне дощикове мерехтіння, і на душі було так само сіро й сумно.
— Оленко, а ти її хоч раз бачила? Цю Галину?
— Раз, випадково. Вони з кав’ярні виходили, а я якраз їхала повз. Молода така, років тридцяти п’яти, не більше. Білявка фарбована, вся в золоті й хутрі.
Марійка мимоволі скривилася. Батькові шістдесят вісім, різниця в роках виходила понад тридцять.
— Може, через гроші? — припустила Оленка. — Пам’ятаєш, тато казав, що продав дачу? А ще квартира в нього двокімнатна, у центрі.
— Не знаю, — зітхнула Марійка. — Треба їхати до нього, розмовляти.
— Поїдемо разом. Я завтра з роботи раніше піду.
Наступного дня сестри зустрілися біля будинку, де жив їхній батько. Микола Степанович нещодавно переїхав у цю квартиру після продажу старої, де вони виросли. Тоді він пояснив це бажанням жити ближче до центру, але тепер Марійка підозрювала інші причини.
— Доню моя! — батько зустрів їх з розпростертими обіймами. — Як добре, що приїхали! Познайомлю вас із Галечкою.
Він виглядав помолоділим і дуже задоволеним. Нова зачіска, модна сорочка, навіть хода стала жвавішою.
— Тату, нам треба поговорити, — серйозно сказала Марійка.
— Звичайно, звичайно! Галя якраз готує вечерю. Вона чудово готує, побачите.
Із кухні долинув дзвін посуду й жіночий голос, що наспівував якусь пісню. Батько провів дочок у вітальню й посадив на диван.
— Дорогі мої, я такий щасливий, що ви познайомитеся з Галею. Вона дивовижна жінка, добра, турботлива. Я й не думав, що в мої роки ще зможу закохатися.
Марійка з Оленкою переглянулися. Слово «закохатися» з вуст шістдесятивосьмирічного батька звучало якось неприродно.
— Тату, — почала Оленка, — а давно ви знайомі?
— Чотири місяці. Познайомились у поліклініці, у черзі до кардіолога. У Галі мама лежала в лікарні, і вона дуже переживала. Я її втішав, проводжав додому…
— Чотири місяці, і вже весілля? — не втрималася Марійка. — Не надто швидко?
— У нашому віці нема чого тягнути, — батько трохи насупився. — Ми вже не діти, знаємо, чого хочемо.
У цю мить у вітальню увійшла жінка, і Марійка відразу зрозуміла, що Оленка була права. Галина виглядала максимум на тридцять п’ять, хоча могла бути й молодшою. Висока, струнка, з розкудреним волоссям медового відтінку й яскравим макіяжем. На ній було облягаюче плаття й купа прикрас.
— Дівчатка, знайомтеся! — батько схопився з місця. — Це моя Галечка. А це мої доньки — Марійка й Оленка.
— Дуже приємно, — Галина простягнула руку з довгими нафарбованими нігтями. — Микола так багато про вас розповідав!
Голос у неї був мелодійний, але Марійці чомусь відразу не сподобалися ці солодкуваті інтонації.
— Вечеря готова, — оголосила Галина. — Проходьте до столу.
На кухні був накритий святковий стіл. Дорога посуда, якої Марійка не пригадувала в батьковому домі, свічки, квіти. Все виглядало дуже гарно, але якось штучно.
— Галю, розкажи дівчаткам про себе, — попросив батько, наливаючи вино.
— Та що там розповідати, — засміялася Галина. — Звичайна жінка. Працюю в салоні краси, майстринею з манікюру. Живу сама, дітей нема. Була заміжня, але чоловік виявився… не простим чоловіком.
— А як саме не простим? — уточнила Оленка.
— Пив, піднімав руку. Довелося розлучитися. З того часу боялася зв’язувати життя з чоловіками. А потім зустріла вашого тата…
Галина глянула на Миколу Степановича з таким захопленням, що Марійка мимоволі зігнулася.
— А батьки в тебе є? — продовжувала розпитувати Оленка.
— Мама є. Тата нема вже давно. Мама хворіє, я за нею доглядаю. Микола мені дуже допомагає, навіть гроші на ліки дає. Такий добрий чоловік!
Батько сяяв від гордощів.
— Тату, — не витримала Марійка, — можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли у коридор. Галина залишилася на кухні прибирати посуд.
— Що ти хочеш сказати?І коли вони залишилися наодинці, батько зітхнув глибоко, немов зважуючи кожне слово, і промовив: “Я знаю, що вона не любить мене, але мені більше нікого не залишилося.”
