«Свекруха годувала мою дитину сміттям»: я втекла й поставила чоловікові ультиматум
Коли ми з Олегом познайомились, обом було за тридцять. У такому віці не тягнуть — так і вийшло у нас: зустрілися, сподобались, через кілька місяців пішли до ЗАГСу. Обоє мріяли про родину. Я — про дитину, а в Олега до цього не було шлюбу, і він тепер хотів стати батьком. Побрались швидко, без розкошів, оселились у моїй бабусиній хаті, яку я отримала у спадок. Зробили ремонт, купили нові меблі, й у цьому теплому гніздечку почали життя.
Його матір, Надію Михайлівну, до весілля бачила лише двічі — у кав’ярні й на церемонії. Тоді вона справила гарне враження: спокійна, чемна, ніби схвалила наш союз, відпустила сина без сліз, у стосунки не лізла. Я вже подумала, що мені пощастило зі свекрухою. Як я помилялась.
Дитину не відкладали. Я завагітніла майже одразу, і всю вагітність мене носила на руках — і так, і емоційно. Олег о третій ночі чистив мандарини, робив сніданки з авокадо, гладив живіт, шепотів синові казки. А свекруха ніби не втручалась. Лише інколи передавала через нього дарунки — банки варення, яблука.
Тоді я не звернула уваги, але банки були інколи запилені, варення — зацукроване, яблука — з плямами. Подумала, що вона просто літня, зір не той, а в магазині підсунули неякісне. Та потім народився наш Юрко — і все пішло під уклін.
Свекруха запропонувала пожити у нас перший час — мовляв, допоможе з малям, а заразом здасть свою хату, і буде нам підмога грішми. У Олега тоді були труднощі на роботі, ми ще влізли в кредит, купуючи авто. Тож ідея здалася розумною. Я погодилась.
Але Надія Михайлівна не просто приїхала — вона переїхала. З вантажівкою речей. Хіба що «речами» це назвати було важко — це був смітник: старі, зацвілі тканини, бите посуддя, поламані іграшки, незрозумілі коробки, купи газет. Щодня її «колекція» зростала. Я навіть помітила, що у смітнику з’являлись пакунки від продуктів, які ми точно не купували.
А потім одного разу я побачила, як вона повертається з вулиці з великим пакетом. Брудним, сірим, з логотипом супермаркету. Я заглянула — і мене затрясло. Там були прострочені продукти: булки з пліснявою, йогурти, термін яких минув тиждень тому, банани, що вже не чорні — а зогнили. Вона несла це в наш дім. У дім, де жив новонароджений!
І все це — щоб годувати нас! Мене, вагітну, а тепер мого маленького Юрка! Я влаштувала скандал. Вимагала, щоб чоловік поговорив із матір’ю. А він… почав її захищати. Мовляв, вона виросла в голоді, її мати так само годувала їх у дитинстві, збирала залишки у сусідів, витягала їжу зі смітників, щоб вижити.
— У нас не війна! — крикнула я. — У нас є гроші! Ми не злидарі, щоб їсти сміття! Ти розумієш, що це загроза дитині?!
Він мовчав. А потім тихо відповів: «Мама не зі зла. Вона старається».
Старається?! Я вирішила, що годі. Зібрала речі, взяла сина й поїхала до своїх батьків у Чернігів. Там спокійно, чисто, і ніхто не годує нас прострочкою зі смітників.
Я поставила Олегові ультиматум: або він говорить матері, щоб вона звільнила нашу хату разом із усім своїм хламом, або лишається з нею. Але я до антисанітарії й сміття не повернусь.
А тепер, дівчата, скажіть чесно: я перегнула палку? Можливо, треба було якось інакше? Спокійно пояснити? Дати шанс? Чи я все зробила правильно, захищаючи дитину й себе?
