Так і трапилося, що на старість я залишилася сама. Не через власну волю, не через підступну долю, а тому що моя невістка, та, якій я колись розкрила двері свого дому, випхала мене, як непотрібний старий ревішт. Тепер я живу в похилому, неремонтованому будиночку в глухому селі. Без водопроводу, з пічкою, яку треба топити щоранку, з туалетом у дворі й відрами води з криниці. Усе, що було в мене, — тепер її.
Мене звати Ганна Іванівна. Я родом з Чернігова. Моєму синові Олегові — тридцять два. Він одружився п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, засліплений. Привів у наш дім якусь Соломію — дівчину з півдня, без житла, без професії, без сорому й совісті. Син був нею зачарований, а я — з перших хвилин насторожена. Та промовчала. Сподівалася, що пройде.
Після весілля ми стали жити втрьох у моїй двокімнатній квартирі. Я віддала їм велику кімнату, а сама перейшла до крихітної спальні, де й повернутися належно не можна. Пройшло лише кілька місяців, і Соломія оголосила, що вагітна. Термін уже був чималий. Але ось незадача — Олег познайомився з нею лише за місяць до нібито зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.
— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без проблем і навіть без натяку на недоношеність?
Я промовчала. Син повірив. А я — ні. Я вже тоді відчувала: чужа це дитина. Та що доведеш, якщо син засліплений?
Спершу вона ще намагалася вдавати з себе господиню — мила підлоги, готувала. Потім кинула. Я одна тягнула дім. А потім почалося те, що зруйнувало все. Соломія вимагала, щоб я віддавала їм свою пенсію «до спільного бюджету». Без сорому, без натяків. У лоб.
— А внесок-то твій який, Соломіє? — запитала я. — Ані дня не працювала ні до весілля, ні після!
Олег став за неї заступатися. Вимагав, щоб я звітувала за кожну копійку, витрачену на себе. Видно, Соломія добре його обробила. Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Все було у неї на слуху. Я навіть ліки не могла собі купити, не вислухавши лекцію.
У якийсь момент мій терпець урвався. Я купила собі холодильник і поставила його у своїй кімнаті. Відмовилася скидатися на їжу, перестала платити за всіх, поділила комунальні. Я не була зобов’язана годувати ледачку та її дитину. Не зобов’язана — і крапка.
Тоді Соломія зрозуміла, що просто так мене не випхати. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на квартиру. А там — нюанс: після розлучення з батьком Олега я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді мені здавалося — нехай буде його, адже він у мене один…
Соломія була в захваті. Погрожувала:
— Забирайся звідси! У тебе тут немає прав! Пікнеш Олегові — розлучуся і половину квартири заберу. Тоді й ти, і він опинитеся на вулиці!
Що я могла відповісти? Я розуміла, що син — між молотом і ковадлом. Я не хотіла його роздирати. Зібрала речі й поїхала до старого батьківського дому в село. Ми колись купили його із колишнім, але так і не встигли до ладу довести. І от тепер я живу в цьому закинутому кутку світу, де зимою холодно, а літом — самотній дим із труби нагадує про моє існування.
Олегові я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Соломія лише зраділа — одним ротом менше. Тепер я рідко бачу сина. Він приїздив першого року пару разів, тепер — ні слуху, ні духу. І я розумію: вона не дасть йому. Не дозволить.
Шкодую лише про одне — про те, що колись не оформила квартиру на себе. Про те, що повірила в синову любов, в порядність невістки. А тепер я — у самотності, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мала бути у затишку, перетворилася на виживання.
Ось так одна жінка — чужа, але прижилася в домі — позбавила мене всього. Квартири. Сина. Поваги. І тепер я кожної ночі молюся, щоб син опам’ятався. Щоб зрозумів, кого вибрав. Та боюся — буде пізно.
