На замерзлій лавці у старому київському сквері сидів похилий чоловік, закутаний у вицвілий плащ. Колись він носив його, працюючи електриком у міському ЖЕКу. Звали його Борис Гнатович. Пенсіонер, удівець, батько єдиного сина та, як він колись думав, щасливий дід. Але все розсипалося в один день, немов пісочний замок під натиском чужих рук.
Коли син привів у дім свою дружину, Оксану, серце Бориса стиснулося від тривоги. Її холодна, як зимовий вітер, посмішка приховувала сталевий погляд. Вона не кричала, не робила скандалів, але методично, як дощ, що точить камінь, витісняла все, що вважала зайвим. Спочатку зникли його книги, потім старий крісло, навіть його улюблений чайник. Потім почулося: «Тату, може, тобі варто більше гуляти?» А згодом і пряме: «Чому б тобі не переїхати до тітки у село?»
Борис не сперечався. Він мовчки зібрав невеличкий валізу — кілька сорочок, фото покійної дружини Ганни — і вийшов. Без сліз, без докорів, лише з важким каменем на душі.
Дні він блукав Києвом, мов тінь. Його притулком стала лавка у сквері, де колись гуляв із сином. Тут він сидів годинами, коли спогади боліли сильніше за мороз.
Одного разу, коли вітер пробирає до кісток, а очі від снігу блищать сльозами, почувся голос:
— Борисе? Борисе Гнатовичу?
Перед ним стояла жінка у теплому плащі, з термосом у руках. Ольга Семенівна. Перше кохання, яке він залишив через армію, а потім забув, одружившись.
— Що ти тут робиш? — промовила вона, наливаючи йому гарячого чаю.
Це просте питання розтопило лід у його грудях. Він мовчки взяв чашку, а серце ніби розкололося навпіл.
— Я іноді сюди приходжу, — тихо сказала Ольга. — А ти… чому сам?
— Тут мій син перші кроки робив, — відповів він ледве чутно.
Вона мовчки кивнула.
— А тепер… — Борис гірко посміхнувся. — Виріс. Одружився. Жінка поставила умову: або вона, або я. Він обрав її. Не злюся. У молодих — своє життя.
Ольга дивилася на його руки, пошарпані роками й холодом.
— Ходімо до мене, — раптом сказала вона. — Зігрієшся. Завтра подумаємо, що робити. Зварим борщу, поговоримо. Ти ж не залізний.
Він довго дивився на неї, не вірячи.
— А ти… чому сама?
— Чоловік давно пішов. Дітей не було. Життя, робота, кіт… — вона махнула рукою. — Ти перший за роки, з ким я п’ю чай.
Сніг падав тихо, немов укриваючи їхні болі.
Наступного ранку Борис прокинувся не на лавці, а у теплій кімнаті з вишитими рушниками. За вікном сяяв іній, а в душі прокидалося забуте почуття — спокій.
— Доброго ранку! — Ольга внесла тарілку з млинцями. — Коли востаннє їв домашнє?
— Років десять тому, — прохрипів він. — Син із жінкою лише піцу замОльга всміхнулася і поклала йому ще один млинець, а за вікном сніг кружляв, немов обіцяючи нове життя.
