**Дочекайся мене**
Степан ступив із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря інше — таке, якого не знайдеш ніде на світі. А він побував у багатьох містах і країнах. І завжди тягло додому.
Йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір серед чотирьох цегляних п’ятиповерхівок: двох довгих, з п’ятьма під’їздами, і двох коротких, із двома. Двір просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик з яскравою гіркою, пісочницею та кількома простими турніками. Колись тут були гойдалки та залізна «павутинка». Від падіння з неї в Степана залишився шрам над бровою.
Другу половину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Зимою його заливало під ковзанку. Ранок у дворі був безлюдний. Якби був м’яч, Степан неодмінно би влучив у ворота, як робив колись.
Ех, щасливі були часи. Сергій поїхав кудись у Закарпаття, одружився, має двоє дітей. А Іван уже другий раз відбуває строк у колонії. Так їх і розкидало життя.
Із під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Степан гукнув, щоб не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало світу. Декілька секунд стояв, звикаючи до напівтемряви. Як тільки не намагалися вкручувати яскравіші — хтось завжди міняв їх на ледве світяться. Так було завжди. І як тільки ніхто не ламав собі ноги на тісних темних сходах?
Степан піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей праворуч. Колись тут жила Соломія. Не Соля, не Соло — а Соломія. Так вона просила її називати. Його перше й відчайдушне в своїй безвідповідності кохання.
Колись він часто натискав кнопку дзвінка і тікав нагору, на свій третій поверх. І чекав, поки Соломія вийде. Промелькнула думка зробити так само, але тепер він уже не такий швидкий на сходах. Та й не личить дорослому чоловікові пустувати. До того ж, Степан не був певен, чи вона ще тут живе.
Він усміхнувся і пішов на третій поверх. Ось і його двері. Завжди відчиняла мати, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Степан тоді був у рейсі, не встиг на похорони.
Натиснув дзвінок. Незабаром клацнув замок, і двері привідчинилися. Побачивши сина, мати одразу розчинила їх навстіж і кинулася до нього.
— Сину! — Вони обійнялися прямо на порозі. Вона відіпхнулася. — Дай на тебе подивитися. — І знову пригорнула його.
За життя батька вона фарбувала волосся, класично укладала його. Тепер на проборі чітко виднілася широка срібна смуга.
— А ти мені снився вчора. Так і думала, що приїдеш. Надовго? Ой, що ж ми в дверях… Заходь швидше. — Мати зачинила двері й знову обняла сина.
Перші хвилини зустрічі минули. Степан роззувся, взяв із підставки свої капці. Вони завжди стояли тут і чекали його. А ось тапочки батька мати прибрала.
— Це тобі, мам. — Степан п— Дочекайся мене, — прошепотів він, на мить притиснувши її долоню до свого серця, перш ніж зійти на трап корабля, впевнений, що повернеться до неї, як обіцяв.
