Той понеділкової ранку Катруся прокинулася раніше, ніж зазвичай. Не через будильник, не через якісь звуки — просто відкрила очі. Ніби всередині вимкнувся якийсь моторчик, що останні три роки піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику було 6:42. За вікном сипав мокрий сніг, сірий, липкий, немов навмисне намагався прокрастися у кімнату крізь щілини. Повітря в хаті було важким, чужим. І щось у цьому ранку одразу здавалось неправильним.
Вона лежала й слухала, як стогнав старий радіатор. Звук був нерівний, з підвиванням, наче хтось дряпався всередині. Мабуть, знову упустили тиск. Або в хаті холодно. А може, і в ній сам стало холодно — адже ніхто не виміряє, де насправді стався збій.
На кухні все стояло на своїх місцях: біла чашка з тріщиною, холодильник у магнітиках з міст, де вона ніколи не бувала, зачерствіла буханка на дошці. Рука сама потягнулася до шухляди з кормом для кішки. Але кішки вже не було. Вже рік. І все одно — рука жила своїм життям. Пам’ять не відпускала.
Катруся працювала в копіцентрі при поліграфічній фірмі на околиці Чернігова. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата і чиєюсь вічною втомою. Кожен день був наче копією попереднього. Обличчя — однакові, розмови — заїжджені, сенс — давно стертий. Колеги — передбачувані: Вітя з вічними жартами про дружину, Ірма, яка навіть у туалеті по гучному зв’язку обговорювала любовні драми, і Петрович, старий друкар, для якого життя закінчилося, коли помер його улюблений пес. А вона — наче вже давно не людина, а функція, шестерінка в системі, де немає місця ні почуттям, ні зривам.
Вона глянула у дзеркало. Обличчя без особливих прикмет. Не старе, не втомлене. Просто чуже. І в голові промайнуло: «А навіщо?» І одразу ж — порожнеча. Бо відповіді не було. І давно вже не було.
На роботу не поїхала. Просто не вийшла. Їхала у автобусі й дивилася, як пропливає повз її офіс, наче він — декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не мав сил. Дісталася до іншої частини міста, де колись, ще у дев’ятому класі, з Мар’янкою пили сік з пакета і цілувалися з хлопцями, яких давно забула. Тоді все було інакше. Солодко. Вільніше.
Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з від руки написаним меню. Катруся купила латте з корицею — вперше в житті. Раніше терпіти її не могла. Відхлипнула і відчула, як язик обпікло, а всередині — наче хтось обережно ввімкнув світло.
Вона блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить не батон, а душу. Як підліток сміється, падаючи у сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це ніби відбувалося у спектаклю, а вона нарешті припинила грати і просто спостерігала. І в цьому спогляданні було дивне відчуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Наче знову дозволили відчувати.
Близько другої дня Катруся зайшла у перукарню. Спонтанно. Без запису.
— Що робимо? — запитала майстриня.
— Стрижку. Різку. Щоб мати перелякалася.
— Буде, як просите, — усміхнулася жінка і взяла ножиці.
ПасмПадаючі на підлогу косиці нагадували минуле — кожна була як відпущений мотузок, що більше не тягнув її назад.
