**Щоденник**
Павло Загребельний колись сказав: «Якщо знайдеш у собі відвагу сказати “простіть”, життя обов’язково подарує тобі нове “вітаю”». Ці слова промайнули у моїй голові тіної ночі, коли я сидів у порожнечі своєї кімнати, обіймаючи себе від холоду, що йшов ізсередини. Ніби падав у чорну прірву — у самотність, гіркоту й пустку. І єдине, що тоді відчував — це тишу. Глуху, ниючу.
Я думав: чому так міцно тримаюсь за кохання, яке робить мене нещасним? Чому вірю, що він зміниться? Чому сподіваюсь, що одного разу знову засвітить сонце, і все стане як колись — легко, ясно, тепло? Відповідь була одна — страх. Страх відпустити. Страх, що більше ніколи не зустріну нікого схожого. Я переконав себе, що між нами щось глибоке, особливе, доленосне.
Але правда була в тому, що це не кохання. Це була залежність. Отруйна, задушлива. Вона пожирала мене зсередини. Я губився, втрачав себе, свою силу. Я знав — якщо не піду зараз, стану тінню. Єдиний вихід — втеча. Так, вона буде болючою. Адже я вклавла у ці стосунки все: свій час, душу, віру. Я боровся. Терпів. Говорив собі: «Ти ж не здаєшся. Ти йдеш до кінця». І саме це не давало мені піти. Гордість. Ілюзія. Упертість.
Але одного ранку я прокинувся й зрозумів: більше не можу. Не можу прокидатися в домі, де тиша лунає голосніше за крик. Не можу дивитися у вічі людині, яка бачить крізь мене. Не хочу бути поруч із тим, хто колись перестав мене чути, відчувати, поважати.
Я пішла. Вирішив жити без нього. Вирішив знову дихати. Без постійних виправдань, без принижень, без цієї важкої пустоти. І, як не дивно, стало легше. Не відразу. Але легше. Я відчув тишу, але тепер вона не різала — вона заспокоювала. Я почав слухати себе. І, як виявилося, усередині ще жила та людина, яку я давно втратив — сильна, смілива, справжня.
Якщо ти відчуваєш, що більше ніщо не тримає тебе поруч — не залишайся. Не бійся самотності — бійся втратити себе. Терпіти тебе, коли тебе не люблять, — куди важче, ніж піти. Не мучай себе. Жодна людина не варта того, щоб ламати себе через її байдужість.
Знайди у собі ту силу, яка давно живе в тобі. Я знаю, як важко. Я знаю, як страшно. Але ти зможеш. Твоя душа давно дає тобі знаки. Ти чув їх, просто не хотів визнати. Довірся собі.
Постав нові цілі. Дозволь собі мріяти. Роби те, що робить тебе живим. Що наповнює. Що надихає. Перестань триматися за минуле. Попереду — нове життя. Чисте. Вільне. Твоє.
І коли нарешті відпустиш усе, що тягне тебе вниз, ти відчуєш: так, це був правильний вибір. Бо ніщо не замінить той спокій, який приходить після внутрішньої бурі.
Не бійся. Не озирайся. Все найкраще — попереду. Твоє щастя чекає на тебе. Зроби крок його назустріч.
