У самих себе сили знайти піти, коли вже немає причин лишатися
Іван Василенко якось сказав: «Якщо ти знайшов сміливість сказати „прощавай“, життя обов’язково подарує тобі нове „привіт“». Ці слова промайнули в моїй голові тієї ночі, коли я сиділа у тиші своєї кімнати, обіймаючи себе від холоду, що йшов зсередини. Ніби провалювалася у чорну прірву — у самотність, гіркоту й порожнечу. І все, що я відчувала тоді, була тиша. Німа, гнітюча.
Я намагалася зрозуміти: чому я так уперто тримаюся за кохання, яке робить мене нещасною? Чому вірю, що він зміниться? Чому сподіваюся, що одного разу знову зійде сонце, і все буде як колись — легко, світло, тепло? Відповідь була одна — страх. Страх відпустити. Страх, що більше ніколи не зустріну нікого, хто був би хоч трохи схожий на нього. Я переконала себе, що між нами щось глибоке, особливе, доленосне.
Але правда була в тому, що це було не кохання. Це була залежність. Отруйна, задушлива. Вона пожирала мене зсередини. Я втрачала себе, свою силу, своє «я». Я знала — якщо не піду зараз, стану тінню. Єдиним виходом було втекти. Врятуватися.
Так, я розуміла: буде боляче. Адже я вклала в ці стосунки все. Свій час, свою душу, свою віру. Я боролася. Я терпіла. Я казала собі: «Ти ж не здаєшся. Ти йдеш до кінця». І саме це не давало мені піти. Гордість. Ілюзія. Упертість.
Але одного ранку я прокинулася і зрозуміла: більше не можу. Не можу прокидатися в будинку, де тиша гучніша за крик. Не можу дивитися в очі людині, яка дивиться крізь мене. Я не хочу бути поряд із тим, хто колись перестав мене чути, відчувати, поважати.
Я пішла. Вирішила жити без нього. Вирішила знову дихати. Без постійних виправдань, без принижень, без цієї важкої пустоти. І, як не дивно, стало легше. Не відразу. Але легше. Я відчула тишу, але тепер вона не різала слух — вона заспокоювала. Я почала слухати себе. І, як виявилося, усередині ще жила та жінка, яку я колись втратила — сильна, смілива, справжня.
Якщо ти відчуваєш, що тебе більше ніщо не тримає поруч із людиною — не лишайся. Не бійся самотності — бійся втратити себе. Бути там, де тебе не люблять, — набагато болячіше, ніж піти. Не мучай себе. Ніхто не вартий того, щоб ти ламала себе через чиєсь байдужість.
Знайди в собі ту силу, яка вже давно живе всередині. Я знаю, як це важко. Я знаю, як це страшно. Але ти зможеш. Твоя душа давно подає тобі знаки. Ти чула їх, просто не хотіла визнати. Довірся собі.
Постав собі нові цілі. Дозволь собі мріяти. Роби те, що робить тебе живою. Що наповнює. Що надихає. Перестань триматися за минуле. Попереду — нове життя. Чисте. Вільне. Твоє.
І коли ти нарешті відпустиш усе, що тягне тебе вниз, ти відчуєш: так, це був правильний вибір. Бо ніщо не замінить спокій, який приходить після внутрішньої бурі.
Не бійся. Не озирайся. Усе найкраще — попереду. Твоє щастя чекає на тебе. Зроби крок йому назустріч.
