Олена витирала пил у кабінеті чоловіка, коли ганчірка зачепила купу паперів на краю столу. Аркужи розлетілися по підлозі, і вона, буркнувши, почала їх збирати. Під кріслом щось блиснуло — невеликий чорний предмет. Вона простягнула руку й дістала смартфон у потертому чохлі.
“Дивно”, — пробурмотіла вона, обертаючи телефон у руках.
Новенький айфон Андрія завжди лежав або в кишені піджака, або на тумбочці біля ліжка. Цей був явно дешевший, простіший і… незнайомий. Вона натиснула кнопку — екран засвітився, показуючи час і дату. Без пароля. Серце Олени стиснулося, а в горлі завмер ком.
Вона повільно опустилася у крісло, не відводячи очей від пристрою. За двадцять п’ять років шлюбу між ними було всяке: і сварки, і образи, і недовіра. Але щоб другий телефон… Олена ніколи не вважала себе ревнивою дружиною. Довіряла Андрію, пишалася їхнім шлюбом. А тепер їй було страшно заглянути в цю чорну коробочку з потенційно руйнівними таємницями.
“Двадцять п’ять років разом, двоє дітей… Невже все даремно?” — думки кружляли в голові, поки пальці автоматично гортали меню. Жодних фотографій. Лише кілька контактів — безіменні номери, позначені цифрами та літерами. І повідомлення… Олена завмерла, побачивши переписку з контактом “С.І.”.
“Сьогодні о 19:00, як завжди?” — написав Андрій три дні тому.
“Так, чекаю”, — коротка відповідь.
Двома днями пізніше:
“Дякую за вчора. Все як завжди на висоті”, — повідомлення від чоловіка.
“Рада, що сподобалося. Завтра зможеш?” — відповідь.
“Постараюся, але не обіцяю. Олена щось підозрює”, — написав Андрій.
У Олени потемніло в очах. Вона? Підозрює? Та ж вона до цієї хвилини навіть думки такої не допускала! У грудях розлилася палаюча суміш образу, злості й розпачу. Двадцять п’ять років довіри — і ось так просто?
Унизу хлопнули двері. Андрій повернувся з роботи раніше звичайного. Олена в паніці сховала телефон у кишеню халата й, підхопивши ганчірку, вдала, що продовжує прибирання.
“Оленко, ти де?” — голос чоловіка донесся з передпокою.
“У кабінеті, лад наводжу”, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно.
Андрій з’явився у дверях — високий, підтягнутий, у строгому костюмі. У свої п’ятдесят він виглядав молодше за однолітків і досі привертав погляди жінок. Раніше Олена пишалася цим, а зараз відчула холодний дотик страху.
“Як день пройшов?” — запитала вона, ретельно витираючи полицю.
“Нормально, — він послабив краватку й потягнувся. — Втомився тільки. Клієнт трапився вибагливий, три години убив на нього.”
“Який клієнт? С.І.?” — хотілося запитати Олені, але вона стрималася.
“А ти чого так рано?” — вона обернулася до нього, намагаючись розгледіти в рідному обличчі ознаки брехні.
“Зо”Соскучився, — він підійшов і обійняв її, притулившись губами до шиї, і в цю мить вона вирішила зазирнути в його телефон, щоб розкрити правду.”
