Коли Андрій приїхав до пологового будинку того дня, його серце билося від хвилювання. У руках він тримав звязку кольорових кульок з написом «Ласкаво просимо додому», а на задньому сидінні авто лежало мяке ковдрико, куди він обережно загорне своїх донечок. Його дружина, Соломія, пройшла через вагітність з мужністю, і після довгих місяців очікування настав момент, який мав розпочати їхнє життя вчетверо.
Але все розсипалось у мить.
Увійшовши до палати, він побачив новонароджених близнючок на руках у медсестри, але Соломії там не було. Жодного сліду. Ні сумки, ні телефону. Лише записка на тумбочці:
*«Пробач мене. Піклуйся про них. Запитай у своєї матері, що вона мені зробила.»*
Світ Андрія розлетівся на дрібні шматочки. Інстинктивно він взяв донечок на руки крихітних, ніжних, що пахли молоком і чимось таким рідним. Він не знав, що робити, слова застрягли у горлі. Він стояв нерухомо, а всередині його розривав крик.
Соломія пішла.
Він кинувся до медперсоналу, вимагаючи пояснень. Вни лише знизували плечима сказали, що вона пішла сама вранці, стверджуючи, що все узгоджено з чоловіком. Ніхто нічого не запідозрив.
Андрій привіз дівчаток додому, у нову кімнату, де пахло свіжою білизною та ваніллю, але в грудях лишався важкий камінь.
На порозі його зустріла мати, пані Галина, з посмішкою та гарячим борщем у руках.
*«Нарешті мої онучечки приїхали!»* радісно скрикнула вона. *«Як там Соломія?»*
Андрій подав їй записку. Колір зник із її обличчя.
*«Що ти їй зробила?»* прохрипів він.
Вона почала щось пояснювати. Говорила, що лише хотіла поговорити, нагадати Соломії бути хорошою дружиною, «захистити сина від проблем». Пусті слова.
Тієї ночі Андрій зачинив двері перед матірю. Не кричав. Просто дивився на доньок і боровся із божевіллям.
У безсонні ночі, коли він коливав їх на руках, він згадував, як Соломія мріяла стати матірю, як обирала імена Оксана і Марія як ніжно гладила живіт, думаючи, що він спить.
Прибираючи її речі, він знайшов ще один лист. Записку до його матері.
*«Ви ніколи мене не приймете. Я вже не знаю, що робити, щоб бути «достатньо хорошою». Якщо хочете, щоб я зникла я зникаю. Але нехай ваш син знає: я пішла, тому що ви відібрали в мене віру. Я більше не витримую…»*
Андрій читав і перечитував. Потім увійшов до кімнати доньок, сів на ліжко й заплакав. Беззвучно.
Він почав шукати її. Дзвонив подругам, розпитував знайомих. Відповіді були однакові: *«Вона почувалася самотньою у вашому домі.»* *«Казала, що ти любиш матір більше, ніж її.»* *«Боялася лишитися сама але ще більше боялася лишитися з тобою.»*
Минали місяці. Андрій навчився бути батьком. Міняв підгузки, готував суміш, засинав у одязі прямо на дивані. І чекав.
Аж поки, через рік, у день народження дівчаток, хтось постукав у двері.
Це була Соломія. Та сама, але інша. Відчувалась втома, болючий блиск у очах але й надія. У руках вона тримала мішок іграшок.
*«Пробач мені…»* прошепотіла вона.
Андрій нічого не відповів. Він підійшов і обійняв її. Міцно. Не як розчарований чоловік, а як людина, у якої половина серця була порожня.
Пізніше, сидячи на підлозі в кімнаті доньок, Соломія розповіла все. Післяпологовий стан. Жорстокі слова свекрухи. Час, проведений у подруги у Львові, терапія, листи, написані й ніколи не відправлені.
*«Я ніколи не хотіла йти.»* ридала вона. *«Я просто не знала, як залишитися.»*
Андрій стиснув її руку.
*«Тепер усе буде інакше. Разом.»*
І вони почали знову. Від безсонних ночей до перших зубів і смішних слів. Без пані Галини. Вона намагалася повернутися, благала про прощення, але Андрій не дозволив нікому більше руйнувати його родину.
Рани загоїлись. І, мабуть, кохання це не про ідеальні сімї чи бездоганні відносини. Це про тих, хто лишається, коли все валиться. Про тих, хто повертається. Про тих, хто пробачає.
