Втратив любов, але знайшов родину
Дмитро місяцями носив у собі важку думку — він хотів піти. Без криків, без розбитого посуду, без сліз. Просто зникнути, ніби вийшов за хлібом і не повернувся.
З Маріанною вони прожили вісім років. Без дітей, без гучних скандалів, без пристрастей. Їхнє життя було гладким, як асфальт на центральній вулиці їхнього містечка. Кожен ранок повторював учорашній: кава, тости, її охайний почерк у щоденнику. Дмитро одного дня зловив себе на тому, що не може згадати, чим минула п’ятниця відрізнялася від цієї.
Маріанна була ідеальною дружиною. Навіть занадто ідеальною, і це почало душити. Дім блищав чистотою, вечеря завжди була гарячою, усе робилося без його прохань. Одного разу він подумав про чай, і в ту ж мить Маріанна увійшла з паруючою чашкою.
— Як ти вгадуєш? — спитав він, приховуючи роздратування.
— Просто тебе знаю, — відповіла вона тихо. — Бо люблю.
Дмитро кивнув, але всередині щось стиснулося. Він не обняв її, не поцілував — лише пробурмотів «дякую», як сторонній. Підступи випаровувалися непомітно, залишаючи пустоту. Не було злості, лише байдужість, яка лякала більше за сварки. Маріанна, здавалося, все розуміла. Рідше заходила до його кімнати, менше торкалася, частіше лягала спати сама.
Одного дня він помітив, що вона перестала чекати його біля дверей. Просто йшла у спальню, не кажучи ні слова, ніби вже відпустила його.
—
Соломія влетіла в його життя, як весняний вітер. Молода практикантка у їхній будівельній компанії, вона була повною протилежністю Маріанні: жвава, зухвала, з іскорками в очах і сміхом, від якого хотілося жити. Її рухи, голос, навіть те, як вона недбало кидала ручку на стіл, притягували погляд.
Дмитро помітив її відразу, але намагався тримати дистанцію. Вона була занадто юною, занадто яскравою. Але Соломія, ніби відчуваючи його інтерес, не відступала. То затримувалася біля його кабінета, то поправляла волосся, то заводила пусту розмову, за якою ховалася іскра.
Він почав думати про неї постійно. Її голос звучав у голові, її силует маячив у вікнах офісу. Вперше за роки він відчув себе живим. Провину гризло, але він відмахОдного вечора, коли Сашко вже спав, а Маріанна сиділа на кухні з чашкою чаю, Дмитро тихо промовив: “Давай спробуємо ще раз, по-справжньому”.
