— Стоп, чекай! Він мої грої прожирав, а тепер я йому ще винен?! Що за маячня?
— Він твій батько! — вистрибнула з думки мати.
Оксана підняла брови так високо, що чоло зморщилося, як гармонь. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки. На кухні було спекотно, немов у їхніх стосунках.
— Батько заповів мені половину квартири. А ця людина для мене чужа, — спокійно відповіла дівчина.
— Та ти ж повинна розуміти, — заперечила Наталя. — Він тут десять років живе. Вкладався в це житло. Допомагав, як міг.
Оксана ледве стримала усмішку.
— Допомагав? Коли це він мені допомагав, мамо? Коли стояв біля плити й читав нотації, як правильно смажити картоплю, хоча сам і яєчню не зварить?
— Ну, може, не фінансово, — пробурмотіла мати. — Але ж він частина сім’ї. Ти ж сама його татом називала.
Дівчина опустила погляд на магнітики на холодильнику. Там висіли старі, з різними містами, куплені ще з батьком у подорожах. Потім вони припинилися. Коли в домі з’явився Олег, про поїздки й мрії забули.
— Один раз назвала, щоб ти не сумувала, — тихо зізналася Оксана. — У чотирнадцять. А він потім цим, як хоругвою, тряс.
В голові спалахнуло неприємне спогади: вона повертається додому, пригнічена. Усі пішли в кіно, а їй не дозволили. Олег сказав, що «дівчинка має сидіти вдома, а не бігати».
— Чому?! Всі йдуть!
— Знаєш, Оксанко. За моїх часів діти з батьками не сперечалися. За таке ременем били.
Він не пручався, але слова його застрягли в горлі аж до ночі. Вона не плакала. Але чула, як він нарікав у сусідній кімнаті:
— Розпестила її. Принцеса виросла. Гроші на неї летять, а віддачі нуль. У мої роки…
Оксана стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли зауваження: що ходить «неохайно», «багато їсть», «говорить недоречне». Іногда він наказував їй, наче служниці.
Але дівчина зрозуміла: він виліковувався на ній. На роботі його ніхто не слухав, а вдома він міг і кулаком по столу вдарити, і накази роздавати.
— Мамо, — Оксана вийшла зі спогадів. — Половина квартири моя. За законом. Пам’ятаєш? Олега в документах немає.
— Ти не розумієш. Якщо продамо і поділимо на двох, він це як зраду сприйме. Він же тебе за доньку вважає.
— Ото ж бо й воно. А якщо я продам свою частину, і йому доведеться ділити кухню з чужим? Теж зрада?
Наталя замовкла. Вона боялася залишитися сама.
— Він стільки років тут живе, — прошепотіла. — Вклав душу. Невже не відчуваєш?
— Відчуваю. Відчуваю, що якщо зараз не відстою своє — ніхто не допоможе. І відчуваю, що так і стану тобою. Посажу собі на шию чоловіка і буду скаржитися дітям.
Вона пішла. Не могла більше дихати цим повітрям.
На вулиці пахло весною. Діти їли морозиво. Життя йшло далі, наче в тій квартирі нічого й не трапилося.
Після розмови Оксана не телефонувала матері тиждень. Навіщо, якщо та лише повторює чуже?
Вона звернулася до ріелтора. Швидко знайшовся покупець — чоловік після розлучення. Вів себе чемно. Але коли він пішов, на Оксану сипом посипалися голосові:
— Ти не квартиру продаєш. Ти сім’ю руйнуєш.
Вона мовчала, але почувалася зрадницею. Чи правильно робить? Вона подзвонила батькові.
— Я ж не просто так квартиру на тебе оформляв, — сказав він. — Це був твій старт. Щоб ти не залежала. А хто там тепер живе — не моя справа.
Це було несподівано. Вона думала, що їй належить лише половина.
— Я права? — обережно запитала.
— Ти доросла. Роби не зі злості, а з розумом.
Після дзвінка стало легше. Але в голові спалахнув ще один спогад.
Коли вчилася в коледжі, Олег і мати змусили її працювати. Вона роздавала флаєри. Одного разу купила собі їжі: йогурт, сир, ковбасу. Поклала у холодильник. Вранці залишився лише йогурт. Олег сидів на кухні, їв картоплю.
— Це ти взяв моє?
— А чого твоє? У сім’ї все спільне.
Після цього вона перестала купувати їжу додому.
Тепер усе було інакше. Вона підписала документи, подякувала ріелтору. У душі було легко.
Не телефонувала матері. Та теж мовчала.
Минуло два тижні. Оксана купила нову постіль, записалася на масаж. Шукала маленьку квартиру — свою.
Не бачилися півроку. Але одного дня подзвонила бабуся:
— Галя продала квартиру.
— Що?
— Не витримала. Олег гроші прогуляв, потім пішов до іншої. А вона лишилася.
Оксана не зраділа. Та десь усе встало на місце.
— Вона каже, що ти сім’ю зруйнувала.
— Терпіти? Вона мене не дуже терпіла, коли я її «коханого» дратувала.
Бабусі хотілося миру, але вона розуміла правду.
— Не сердься. Їй важко. Шкодує, але не скаже.
Після розмови ОксанаА тепер, коли в її маленькій студії пахло свіжою фарбою і новим життям, Оксана нарешті зрозуміла: родина — це не стіни, а ті, хто не змушує тебе вибирати між своєю гідністю і їхніми зручностями.
