— Стоп, що? Він мої гроші проїдав, а тепер я ще йому винна? Звідки ця маячня?
— Це ж твій батько! — вигукнула мати.
Оксана підняла брови так високо, що чоло зморщилося, як гармонь. Мати дивилася їй у вічі, схрестивши руки на грудях. На кухні було душно, немов у їхніх стосунках.
— Батько залишив мені половину квартири. А ця людина для мене чужа, — спокійно відповіла Оксана.
— Ти ж мусиш розуміти, — заперечила Наталя. — Він тут живе вже десять років. Теж вкладався у цю квартиру. Допомагав як міг.
Оксана ледве стримала смішок.
— Допомагав? Коли саме, мам? Коли стояв біля плити і читав мені нотації, як правильно смажити картоплю, хоча сам і омлет не зварить?
— Ну, може, не грошима, — пробурмотіла мати. — Але ж він частина сім’ї. Ти ж сама його татом називала.
Оксана опустила погляд на магнітики на холодильнику. Старі, з містами, купленими у подорожах із батьком. Колекція перестала поповнюватися, коли в будинку з’явився Владислав.
— Один раз назвала, щоб тебе не засмучувати, — тихо сказала Оксана. — У чотирнадцять. А він потім цим, як прапором, махав.
В голові спалахнуло спогад: Оксана повертається додому, зі спітнілими долонями. Усі пішли в кіно, а її не пустили. Владислав заявив, що «дівчина має сидіти вдома, а не бігати по вулицях».
— Чому? Усі йдуть! Я теж!
— Знаєш, Оксанко. За мого дитинства діти з батьками не сперечалися. За такі витівки ременем учили.
Він не підвищив голосу, але слова впали, як камінь у воду. Оксана тоді не заплакала, але пролежала до ночі, втулившись у подушку, слухаючи, як він бурмоче у кімнаті:
— Розпестила ти її. Принцеса виростає. Гроші на неї летять, а віддачі ніякої. У мої роки…
Оксана стиснула кулаки. Це був лише початок. Потім пішли докори: що ходить, як «нероба», що «багато їсть», що «балакає дурниці». Він командував нею, ніби була служницею у його домі.
Але Оксана розуміла — він лише виливав на неї злість. На роботі його ніхто не слухав, а вдома міг стукнути кулаком по столу, граючи у господаря.
— Мам, — Оксана повернулася до реальності. — Половина квартири моя. По закону. Пам’ятаєш? Владислава в документах немає.
— Оксанко, ти не розумієш. Якщо ми продамо і поділимо між нами двома, він сприйме це як зраду. Він же тебе за доньку вважає.
— Так. Давай подумаємо. А якщо я продам свою частину комусь, і він буде ділити кухню із цим «майже татом», це теж буде зрадою?
Наталя замовкла. Губи задрижали. Вона боялася залишитися сама.
— Він же стільки років тут живе, — прошепотіла. — Вкладав душу. Невже ти не відчуваєш?
— Відчуваю. Відчуваю, що якщо зараз не відстою своє — ніхто не допоможе. А ще відчуваю, що з таким підходом колись стану, як ти. Посаджую на шию дітям чоловіка і буду скаржитися.
Вона пішла. Не могла більше дихати цим повітрям.
На вулиці починалася весна. Біля зупинки гудів автобус. Діти їли морозиво. Якось так вийшло, що Оксана не телефонувала майже тиждень. Навіщо спілкуватися з тим, хто лише повторює чуже?
Вона звернулася до знайомого рієлтора: квартира у частках, треба продати свою половину, щоб купити хоча б кімнату.
Покупець знайшовся швидко — чоловік після розлучення. Він поводився тихо, не довів Наталю до істерики. Але як тільки він пішов, на Оксану сипнули голосові:
— Ти ж не квартиру продаєш. Ти продаєш сім’ю.
Вона слухала мовчки, і раптом справді відчула себе зрадницею. Та набрала батька. Вони говорили рідко — він жив у іншому місті, мав нову сім’ю.
— Пап, пам’ятаєш квартиру, що на нас з мамою записана?
— Ну і що з нею?
— Мама хоче, щоб її чоловік отримав частку. Каже, він десять років там живе.
Батько замовкнув, потім зітхнув:
— Я ж не просто так відписав її. Хотів, щоб ти мала старт. Щоб не знімати, не залежати. А хто там тепер живе — це вже на її совісті.
Оксана дізналася нове: виявлялося, колись квартира мала стати цілком її.
Після розмови в голові спалахнув ще один спогад: коли вона підробляла у коледжі, купила собі їжі, а Владислав з’їв майже все, сказавши: «Під чужим дахом — ділись».
Тепер все було інакше. Вона підписала документи, вийшла на вулиОксана глибоко вдихнула свіже повітря, відчуваючи, як останній тягар з її плечей нарешті зникає.
