**Прозріння**
— Олеженьку… — Марійка увійшла в кімнату, тримаючи руки за спиною. Таємнича усмішка грала на її губах, очі сяяли щастям.
Олег теж посміхнувся, відчуваючи, що зараз почує щось приємне або отримає подарунок.
— Що там у тебе? — Він навіть сів, злегка нахилившись до неї з дивану. — Не мучай, показуй.
— Ось… — Марійка відкрила долоню, де лежав якийсь маленький предмет. Олег ще не розібрав, що це, але його усмішка вже почала згасати.
— Що це? — спитав він і відхилився на спинку дивана, немов відсторонюючись від несподіваного сюрпризу.
— Подивись! — Марійка зробила крок до нього, досі тримаючи тест на вагітність у долоні. — Я вагітна! — не витримала вона, голос тремтів від щастя.
«Вагітна», — механічно повторив про себе Олег. Усмішка зникла з його обличчя. Він дивився на Марійку зі страхом, ніби перед ним стояла вже не вона, а хтось зовсім інший.
Її посмішка теж повільно згасла, немов світло в театральному залі перед початком вистави. Вона стиснула тест у долоні й опустила руку.
— Ти не радий? — Тепер уже голос тремтів від сліз.
— Марійко, ми ж домовились зачекати з дітьми, — відповів Олег, опритомнівши. — Ти перестала пити таблетки? — Тепер його голос звучав різко.
— Я забула один раз, а потім… — Марійка сіла поруч із ним на диван, але Олег одразу ж відсунувся, ніби боявся заразитись.
— Про що ти думала? Чому мені не сказала? Невже тобі хочеться вічно перев’язувати пелюшки, не спати ночами? Ти сама ще дитина. — Він підвівся й почав ходити по кімнаті.
— Марійко, давай обговоримо, не поспішатимемо…
— Я не робитиму аборт. Він уже є. Я знаю… це буде хлопчик, схожий на тебе, — сказала вона, і сльози покотились по її щоках.
Ці слова немов пригвоздили Олега до підлоги. Він сів поруч, обійняв її за плечі, притягнув до себе.
«Криком не допоможеш… Треба діяти обережно…»
Марійка зіштовхнула його руку й підвелась.
— Я. Не. Буду. Робити. Аборт, — промовила вона чітко, наголошуючи на кожному слові.
— Я нічого такого не сказав. Просто здивувався… Пробач за мою реакцію. Іди сюди. — Він потягнув її до себе, посадив на коліна. — Дурненька моя… Як же я тебе люблю… Не плач, будь ласка. Тобі зараз плакати не можна.
— Ти справді радий? — втерла сльози вона.
— Ну звісно, — легко відповів Олег, а сам думав: дев’ять місяців — майже рік, і що тільки може статись…
З часом все наче повернулося на колії. Олег не помічав змін у Марійці. Він почав сумніватись — може, тест помилився? Але через місяць у неї почався токсикоз. Вона блідла, худнула, майже нічого не їла.
Раніше вони щовечора десь бували: то в кіно, то з друзями, то в ресторані. А тепер Марійку нікуди не витягнеш — лежить, скаржиться на погане самопочуття. Від м’яса їй робиться погано. Олегу було нудно. Він не звик сидіти вдома.
— Марійко, у Вовка в суботу день народження…
— Іди сам. Я все одно не висиджу й п’яти хвилин за столом, — буркнула вона, не обертаючись.
Олег зрадів. Сподівався, що вона відмовиться, але не думав, що це буде так просто.
На святі він розгулявся: сміявся, багато пив. Додому повернувся пізно. Марійка лежала, як завжди, повернувшись до стіни.
Потім у неї виріс живіт. Вона ворочалась у ліжку, довго не могла заснути, щоразу плакала й відмовляла йому в близькості. Олег сердився, його незадоволення зростало разом із її животом.
— Коли ви вже одружитесь? — якось спитала мати, коли Олег заїхав до неї. — Ім’я синові вигадали?
— Василько. На честь її батька. Мам, яка весілля, коли вона як арбуз?
— Можна просто розписатись. Я ж казала…
— Годі мені мозок виносити! Ніде спокою нема…
По дорозі додому Олег зайшов у бар, випив. Ледве заснув, як Марійка почала його штовхати.
— Олеженьку, прокидайся!
— Що? — прохрипів він, не розплющуючи очей.
— Мені погано… Болить живіт, — скривилась вона.
Олег розплющив очі й побачив її перелякане обличчя.
— «Швидку» викличу, — сів на ліжку і потягнувся за телефоном.
— Я вже дзвонила. Усі лінії зайняті.
— Так… — Олег знайшов телефон, але він був розряджений. Вхопив Марійчин. — Викличу таксі, а ти збирайся.
У передпокої вона сиділа на пуфі, згорбившись. Біля ніг стояла велика сумка.
— Документи взяв? Поїхали.
Вони повільно спускались сходами, зупиняючись через кожні кілька кроків. Таксі вже чекало біля під’їзду.
— Їдь до пологового, — скомандував Олег, сідаючи поруч із Марійкою.
Вона важко дихала, стискаючи живіт руками. У тісному салоні він здавався ще більшим.
— Тримайся… Уже скоро, — бурмотів Олег, намагаючись не показувати страОлег глянув у вікно, де сонце заливало вулицю золотим світлом, і раптом зрозумів, що ця мить – його справжнє прозріння.
