— Знову гречка з сметаною, мамо? Я вже не можу цього терпіти! — гукнув він, стискаючи кулаки.
Мати здригнулась, і дерев’яна ложка випала з її рук. Вона опустила очі, щоб сховати сльози.
— Це все, що залишилося, сину… — прошепотіла вона, немов вітер серед осіннього поля.
Хлопець із лоскотом поставив миску на стіл. Гречка розсипалась по долівці.
— Тоді їж сама, коли тобі так подобається! — кинув він і відвернувся.
Вона не сказала ні слова.
Присіла навколішки, почала збирати зернятка одне за одним. Наче це було не їжа, а останні частинки її гідності.
Потім пішла до кімнати.
Стала на коліна біля ліжка, як робила кожного вечора.
І молилась. За нього.
Але син вже не бачив у ній нічого святого.
Декілька днів потому він оголосив:
— Я їду. Мені набридло жити, як жебракові. Пора шукати щастя в Києві.
Вона не спинила його.
Лише стиснула його долоню і прошепотіла:
— Лише одне… відповідай на дзвінки. Благаю тебе…
Він відіпхнув її руку.
Тоді мати додала, голос її тріщав:
— Я відчуваю… мій час добігає кінця.
Коли перестану дзвонити — значить, мене вже не буде.
Він не попрощався.
⸻
Київ був не таким, як він уявляв.
Працював, де тільки міг: розвантажував фури, вартував магазини, копав землю на будмайданчиках.
Поїсти — вже щастя. Заробити — та ще більше.
Але кожного дня… телефон дзвонив.
— Сину, як ти?
— Не зараз, мамо. Бувай.
І кидав слухавку.
Доки одного ранку… телефон так і не задзвонив.
Тиша була гучнішою за будь-які слова.
Він цілий день дивився на екран.
“Вона померла”, — подумав.
Але не заплакав.
Навіть не спробував передзвонити.
Навіть не подумав про похорон.
Грошей не було. Та й бажання теж.
⸻
Минув тиждень. Він знав — мати мертва.
Тоді знайомий запропонував “роботу”:
— Можеш заробити. Просто везеш машину — нічого складного.
Він знав, що в авто — наркотики.
Але йому були потрібні гроші.
Сів за кермо, поправив дзеркало…
І раптом телефон завібрував.
Невідомий номер.
— Сину… не роби цього. Повертайся, — почув він.
Голос… її.
— Мамо?! — перелякано скрикнув він.
— Повертайся додому… — і слухавка замкнулася.
Він намагався передзвонити.
Але оператор холодно повідомив: “Цей номер не існує”.
Тіло обіллялося потом.
Він вийшов із машини.
Продав все, що мав.
І повернувся назад, у рідне село.
⸻
Коли приїхав — було тихо.
Сусіди дивились на нього сумовито.
— Твоя мати померла два місяці тому…
Він остовпів.
— Ні… вона ж дзвонила мені!
— Ніхто не дзвонив, синку. Вона лежала у ліжку до кінця.
Він увійшов у хату.
У повітрі пахло хлібом і ладаном.
В її кімнаті на долівці — дві виїмки від колін.
Там, де вона молилась… за нього.
На тумбочці лежав зошит.
На кожній сторінці — його ім’я.
“Молитва за мого сина, Дмитра” — і дата.
Щодня.
До останнього дня.
Він упав на коліна.
І зрозумів.
Остання молитва матері дійшла до Бога.
А той дзвінок… був її прощанням.
Врятувати сина, який не вмів кохати.
Якщо тобі дзвонить мати — відповідай.
Доки ще не пізно.
