Ти знову до неї?
Катерина задавала це питання, вже знаючи відповідь. Олександр кивнув і мовчки почав натягувати куртку, перевіривши кишені: ключі, телефон, гаманець. Все на місці. Можна йти.
Катерина нічого не сказала, чекаючи хоча б якесь слово. «Вибач» або «я швидко». Проте Олександр просто відчинив двері й вийшов. Замок клацнув тихо, майже делікатно ніби вибачався за господаря.
Катерина підійшла до вікна. Двір унизу освітлювали кволі ліхтарі, і вона легко побачила знайому постать. Олександр рухався швидко, рішуче, як той, хто добре знає, куди йде. До неї. До Олени. До їхньої семирічної Даринки.
Катерина притулилась чолом до прохолодного скла.
…Вона ж знала. Від самого початку знала, на що йде. Коли вони познайомилися, Олександр ще був одружений, формально штамп у паспорті, спільна квартира, дитина. Та не жив із Оленою орендував кімнату, приїздив заради доньки.
«Вона мене зрадила, казав тоді Олександр, я не зміг пробачити. Подаю на розлучення».
І Катерина повірила. Господи, як легко повірила. Бо хотілося вірити. Бо закохалася до нестями юнацьким, дурним і щирим коханням. Побачення в кав’ярнях, нічні розмови, перший поцілунок під дощем біля її будинку. Олександр дивився на неї так, ніби вона єдина у світі.
Розлучення, весілля. Нова квартира, плани, розмови про майбутнє.
А потім почалося.
Спочатку дзвінки. «Сашо, привези Даринці ліки, вона захворіла». «Сашо, у нас потік кран, я не знаю, що робити». «Сашо, доця плаче і хоче тебе бачити, приїзди негайно».
Олександр кожного разу кидав усе і їхав.
Катерина намагалася зрозуміти. Дитина це святе. Донька не винна у розлученні батьків. Звісно, він має допомагати і бути поряд.
Іноді Олександр намагався встановити межі у спілкуванні з колишньою.
Але Олена змінювала тактику.
«Не приїжджай у вихідні. Даринка не хоче тебе бачити».
«Не телефонуй, ти її засмучуєш».
«Вона питала, чому тато нас кинув. Я не знала, що сказати».
І Олександр ламався, коли пробував відмовити Олена тиснула на болюче. Через тиждень Даринка починала повторювати мамині слова: «Ти нас не любиш. Обрав іншу тітку. Я тебе не хочу бачити».
Семирічна донька не могла вигадати таке сама.
Після таких розмов Олександр повертався додому змучений, винний, з потьмянілим поглядом і знову біг до Олени з першим проханням, аби тільки донька не відверталась, не дивилась холодними очима.
Катерина розуміла. Справді розуміла.
Та вона зневірилась.
Силует Олександра зник за рогом будинку. Катерина відійшла від вікна, машинально потерла лоба на шкірі залишився червоний слід від скла.
Порожня квартира тиснула.
Було майже північ, коли у дверях провернувся ключ.
Катерина сиділа на кухні перед давно холодною чашкою чаю. Вона навіть не торкалася до нього просто дивилась, як на поверхні розтікається темна плівка. Три години. Три години вона чекала, прислухаючись до кожного звуку на сходах.
Олександр зайшов тихо, зняв куртку, повісив на гачок. Рухався обережно, неначе хотів лишитися непомітним.
Що сталося цього разу?
Катерина здивувалася, як спокійно пролунав її голос. Три години вона прокручувала цю фразу в голові і всі емоції, здавалось, вигорали в серці.
Олександр замовк на пару секунд.
Бойлер зламався. Треба було полагодити.
Катерина повільно підняла очі. Він стояв у дверях кухні, не наважуючись зайти. Дивився кудись у темне вікно за її спиною.
Ти ж не вмієш ремонтувати бойлери.
Майстра викликав.
І ти мав чекати? Катерина відсунула чашку. Чому ти не міг викликати його звідси? Телефоном?
Олександр насупився, схрестив руки на грудях. Мовчанка висіла густою і важкою.
Може, ти досі її любиш?
Ось тепер він подивився прямо, різко й з образою.
Що за нісенітниці? Я все роблю заради Даринки! Я тут при чому до Олени взагалі?
Він ступив на кухню, і Катерина мимоволі відсунулася.
Ти ж знала, коли починала зі мною, що мені доведеться бувати там. Знала, що є дитина. Тепер що, істерики кожного разу, коли я до доньки їду?
Катерині перехопило горло. Вона хотіла відповісти впевнено, гідно, але замість цього очі щипало і сльоза покотилася щокою.
Я думала… вона спіткнулась, ковтнула клубок у горлі. Думала, ти хоча б вдаватимеш, що любиш мене. Хоча б трохи.
Катю, годі вже…
Я втомилась! голос затремтів й зірвався у крик, так, що дівчина сама злякалась. Втомилась бути навіть не на другому місці! На третьому! За твоєю колишньою, її забаганками і поламаними бойлерами посеред ночі!
Олександр грюкнув рукою по дверному одвірку.
То що ти хочеш?! Щоб я кинув дитину? Не приїжджав до неї?!
Я хочу, щоб ти хоч раз обрав мене! Катерина підхопилась із місця, чашка похитнулась, чай розлився по столу. Хоч один раз сказав «ні»! Не мені їй! Олені!
Я вже не витримую твоїх істерик!
Олександр різко взяв куртку.
І куди ти?
У відповідь лише гучний звук дверей.
Катерина стояла серед кухні, чай стікав на лінолеум, а у вухах дзвеніло. Вона схопила телефон, набрала його номер. Гудок, другий, третій. «Абонент не відповідає».
Ще раз. І ще.
Тиша.
Катерина поволі сіла на стілець, притисла телефон до грудей. Куди він пішов? До неї? Знову? Чи просто ходить порожніми нічними вулицями, злий і ображений?
Вона не знала. І від цього було ще гірше.
Ніч здавалась нескінченною.
Катерина сиділа на ліжку, телефон у руках екран гаснув, потім знову вмикався. Набрати номер, слухати гудки, скидати. Написати: «Де ти?». Потім: «Відповідай, будь ласка». І ще: «Мені страшно». Відправити і бачити бляклу сіру галочку. Не доставлено. Або доставлено, але не прочитано. Яка різниця?
Близько четвертої ранку Катерина перестала плакати. Всі сльози вичерпалися, залишивши дивне порожнє дзвеніння. Вона встала, увімкнула світло у спальні і відчинила шафу.
Досить.
З нею досить.
Валіза знайшлася на антресолях стара, у пилу, з відірваною наклейкою з минулої поїздки. Катерина кинула її на ліжко й почала складати речі: светри, джинси, білизну. Не обираючи, просто згребла усе, що потрапило під руку. Якщо йому байдуже їй теж. Хай повертається в порожню квартиру. Хай шукає її, дзвонить, пише вона не прочитає.
Хай зрозуміє, як воно.
О шостій ранку Катерина стояла у передпокої. Дві валізи, сумка через плече, куртка застібнута криво одна пола довша за іншу. Вона глянула на в’язку ключів у руці. Треба зняти свій і залишити на полиці.
Пальці не слухалися.
Катерина смикала кільце, пробувала відірвати ключ нігтем, але той не піддавався, руки тряслись, і знову на очах виступали сльози звідки ті сльози…
Ну все, вже годі!
Ключі впали з лунким дзвоном на плитку. Катерина дивилась на них кілька секунд а потім просто сіла на валізу, обійняла себе і розридалась. Голосно, по-дитячому, як давно, коли розбила мамину улюблену вазу і думала, що світ зруйнувався.
Вона не почула, як відчинилися двері.
Катя…
Олександр опустився перед нею на коліна, просто на холодну плитку. Від нього пахло димом і нічним Києвом.
Катю, вибач мені. Прости, благаю.
Вона підняла голову. Обличчя мокре, розпухле, туш розмазалася. Олександр ніжно взяв її руки у свої.
Я був у мами. Всю ніч. Вона мені так «наставила розуму», що… він сумно усміхнувся. Поговорила по-українськи, як треба.
Катерина мовчала. Дивилась на нього і не знала, чи може вірити.
Я подам на Олену в суд. Вимагатиму офіційний графік зустрічей із Даринкою, як годиться, через державу. І вона більше не зможе так маніпулювати, налаштовувати дочку проти мене.
Він міцніше стис її руки.
Я обираю тебе, Катю. Чуєш? Тебе. Ти моя сім’я.
В її серці щось затремтіло. Маленький паросток надії, впертий і живий, який вона намагалася вирвати всю ніч.
Справді?
Справді.
Катерина заплющила очі. Вона дасть Олександру ще один шанс. Вірить востаннє. А далі будь як буде.
Іноді варто відпустити образу, щоб залишити місце для віри і справжнього вибору. Бо щастя не там, де боротьба, а там, де двоє прагнуть розуміти одне одного.
