— Знову греча з яйцем, мамо? Я вже не можу цього терпіти! — вигукнув він зі злістю.
Мати аж здригнулась. Ложка випала з її тремтячих рук. Вона опустила очі, намагаючись сховати сором.
— Це все, що в нас є, Олеженьку… — прошепотіла вона ледве чутно.
Хлопець із гуркотом поставив тарілку. Крупа розсипалась по полу.
Декілька зернят прилипли до маминого обличчя.
— Тоді їж сама цю неїстівну пакость! — кинув він і різко відвернувся.
Вона не відповіла.
Присіла навколішки, тремтячи, і почала збирати зернята — одне за одним.
Ніби рятувала те, що ще лишилось… і їжі, і гідності.
Потім пішла до своєї кімнати.
Стала на коліна біля ліжка, як робила щоночі.
І помолилась. За нього.
Але син давно не відчував до неї нічого.
Не бачив у ній ніякої цінності.
Через кілька днів він оголосив:
— Я їду. Набридло жебрацьке життя. Хочу більшого, поїду до Києва.
Вона його не зупиняла. Не плакала.
Але із розбитим серцем стиснула його руку і сказала:
— Пообіцяй мені лише одне: відповідай на мої дзвінки. Благаю тебе, сину…
Він зітхнув, наче його це дратувало.
Тоді вона додала, зламаним голосом:
— Я втомилась… Відчуваю, що мій час спливає.
Коли я перестану дзвонити… значить, мене вже не буде.
Він вирвав руку й пішов.
Навіть не попрощався по-людськи.
***
Київ виявився не таким, як у його мріях.
Працював де попало: розносив посилки, стерег паркінги, місив розчин на будмайданчиках.
Поїсти — вже щастя. А зарплати — як на сміх.
Але щодня… телефон дзвонив.
— Привіт, сину… як ти?
— Занятий, мам. Бувай.
І клав слухавку. Все різкіше. Все холодніше.
Поки одного дня… телефон не задзвонив взагалі.
І ця тиша… була голоснішою за будь-які слова.
Він цілий день дивився на екран.
Настав вечір. І він подумав:
“Вона померла.”
Він не заплакав.
Навіть не спробував передзвонити.
І навіть на похорон не поїхав би.
Грошей не було. Але навіть якби й були — не поїхав би.
***
Минули дні. Він знав: мати померла.
Відчаючись із безгрошів’я, погодився на одну справу:
— Робота проста — просто везти машину, — сказав знайомий.
Він знав: в авто лежали наркотики.
Але хотів швидких грошей.
Того вечора він сів за кермо, налаштував дзеркало, взявся за руль…
І раптом телефон завібрував.
Невідомий номер.
Він відповів.
— Сину… благаю, не роби цього. Повертайся додому. Зараз же.
Це був її голос.
Серце закалатало.
— Мамо?! Ти жива?!
— Послухай мене. Повертайся. Бережи себе.
І вона поклала слухавку.
Він спробував передзвонити.
Але робот холодно відповів:
«Номер не існує».
Він вийшов із машини, обливаючись потом. Дихати було важко.
Продав усе, що міг — якийсь одяг, пару черевиків.
Влаштувався торгувати пиріжками на вокзалі. Назбирав трохи грошей — достатньо, щоб повернутися.
***
Коли приїхав, було тихо.
Сусіди дивилися на нього із сумом.
— Твоя мати померла місяць тому…
Він остовпів.
— Та не може бути… вона ж дзвонила мені учора!
— Ні, сину. Вона пішла давно.
Він увійшов у дім.
У повітрі ще пахло нею.
Тиша була нестерпною.
Біля ліжка — дві виїмки від колін на підлозі.
Там, де вона щовечора молилась… за нього.
У кутку — аркуш із молитвами.
Його ім’я — першим. Кожного дня.
Від моменту, коли він поїхав… і до останнього.
Він упав на коліна.
Плакав. Ревів. Без подиху.
Побіг на кухню, вмився… і побачив.
Листок на столі, складений удвоє.
Це не був лист.
Це була молитва. Написана її рукою:
«Господи, я відходжу.
Якщо помру, не зможу більше молитися за мого сина.
Тож… віддаю його Тобі.
Якщо колись він буде в небезпеці — попередь його.
Подзвони йому на цей номер.»
І внизу… його номер.
Раптом телефон завібрував.
Повідомлення:
«Авто розстріляне. Водій загинув. Вантаж зник.»
На фото — та сама машина, якою він мав їхати тієї ночі.
Він упав на коліна.
І зрозумів.
Той дзвінок… був із неба.
Бог почув останню молитву матері.
І врятував сина, який не вмів любити.
Якщо твоя мама ще дзвонить тобі — відповідай.
Поки не пізно.
