Знову він лижеться! Макс, прибери його, будь ласка!
Оленка з досадою дивилась на свого Ромчика, що безупинно крутився під ногами. Та й кого ж це нам так пощастило з таким недолугою собакою? Стільки часу ми з Максом думали, яку породу вибрати, перечитали купу форумів, радилися з собачниками. Розуміли, яка це відповідальність завести пса, особливо коли в хаті вже є маленька дитина. Нарешті вирішили взяти вівчарку, щоб був і захисник, і охоронець, і вірний друг. Як той український борщ три в одному. А тут цього “захисника” самого від котів во дворі доводиться виручати.
Та він же ще щеня. Подивишся, підросте, всьо буде, лагідно озвався Макс.
Ага, дочекаюся, поки ця конячина дожене нас по росту. Ти бачив, скільки він їсть? Він з кожним днем гребе більше, ніж ми з тобою разом! За які гривні ми його прогодуємо? І не тупай, дурнику ти цей, бо розбуркаєш дівчинку! бурчала Оленка, збираючи туфлі, що Ромчик розніс по всій квартирі.
Жили вони на вулиці Саксаганського у старій «сталінці» на першому поверсі, з низенькими вікнами, майже впирались у асфальт. Місце на перший погляд чудове, якби не одне «але»: всі три вікна їхньої трикімнатної квартири виходили у тихий, темний закуток двору, куди ввечері затікали підозрілі особи, часом збирались чоловіки на свої спілкування, а бувало й сварки траплялись.
Цілі дні Оленка сиділа вдома з маленькою донечкою Марічкою. Макс щодня йшов на роботу у Національний художній музей, а у вільний час пропадав по старовинних базарах та книжкових розкладках. Око у нього було гостре, справжнього фахівця, могло з десятка дрібничок відразу знайти рідкісну річ, унікальну книжку або стародавню ікону. З роками квартира потроху перетворювалась на невеличкий музей: на стінах красувались роботи українських художників, у серванті 60-х світилось полив’яне полтавське фарфорове начиння, мініатюрні фігурки епохи соцреалізму та столове срібло ще з часів Австро-Угорщини… Оленці було тривожно з таким багатством залишатись із немовлям. А в домі й до цього злодії навідувались.
Оленко, як думаєш, коли краще з Ромчиком на прогулянку піти зараз чи після обіду?
Та звідки я знаю! Взагалі, це твої “собачі справи”!
Почувши заповітне «гуляти», Ромчик мчав у коридор аж заносило на повороті хапав поводок і вертався назад, підскакуючи до стелі. Ну точний жеребчик, не пес. Всіх обожнює, зі всіма в обнімку, м’яч носить усім підряд, тільки б гості сюди не заходили. Душа навстіж, парубок свій, а ж брали ж ми його для охорони! А він і за котами не женеться біжить, хвостом виляє, мовляв, давай, кице, гратись будемо. Не раз отримував лапою по носі. Коти у дворі то ще ті авторитети! Оце кого варто було б на захист брати… Завтра знову цілий день одна. Макс їде у Житомир на пленер, а їй що, глек з фарфору сторожити і з цим вухатим тинятись дворами? Звідки воно на мою голову…
На світанку чоловік тихенько встав, аби не розбудити дружину, але де там! Оленка і в півсну чула, як на кухні закипів чайник, дзенькнув поводок, як Макс шипів на Ромчика, щоб той, боронь Боже, не гавкав і не тупав. Від цих буденних, рідних звуків їй стало затишно, навіть задрімалося знову. А як прокинулась від плачу Марічки, Макса вже в хаті не було. День розпочався, як завжди. Ось воно, справжнє жіноче щастя! Подружки захлинаючись дивувались: “Оленко, ти ж так рано заміж вискочила, весь день сидиш вдома, стомлюєшся, з дитиною, побут забирає все, куди вже тут про себе думати…” Але ж хіба це не велике щастя прості клопоти? І нехай не завжди виходить так, як мріялося. Нервувала через часті від’їзди чоловіка, не вистачало грошей, а найбільше ця його шалена колекційна пристрасть, на яку йде купа гривень… От тепер і вухатого друга купив, а розбирайся з ним мені. Але ж знає коханих треба любити з усім набором їхніх переваг і недоліків, ніхто й не обіцяв тобі ідеала… Від цієї простої істини Оленці робилось спокійніше й хотілося радіти тому, що маєш, а не ремствувати на те, чого немає.
Вона сиділа у дитячій, годувала Марічку та засинала просто за годуванням, доводилось чекати, поки прокинеться і знову стане їсти. У двері подзвонили, та Оленка не відчинила чекати їй було нікого, а без попередження й не їздять по Києву в гості. Любила ці ранкові години! У квартирі тихо, лише старий годинник у прихожій цокає, а з кватирки долинав знайомий з дитинства міський гамір: гуде тролейбус, шумлять машини, десь мете віхтя по асфальту, діти сміються… А вухатого щось давно не видно. Дивно навіть. Хоч вуха у нього стоячі, що треба, характер просто такий добряк-жартівник, справжній лопух. Живемо тепер разом гляди й вигуляй, і нагодуй, а користі наче з мокрої соломи. Краще б мопса купили, чесне слово.
Оленка тішилась з Марічки, що нарешті наїлася й відпала, як п’явка, від грудей. Ох і славна мала у них вийшла! “Золото моє,” шепотіла Оленка, вкладаючи доню. Що ще треба для щастя?
І тут у вітальні клацнуло щось дивне. То ніби скрегіт, то ніби писк. Оленка напружилась. Звук повторився. Затамувавши подих, вона зняла капці й обережно поповзла до кімнати. Перше, що впало в очі, Ромчик зник за фіранкою в коридорі. Він стояв на напівзігнутих лапах у неймовірно напруженій позиції, висолопив язика і витріщався в темряву кімнати. Оленка прослідкувала за його поглядом і враз у неї крига по спині: у форточці стирчала половина чоловіка! Типова голена бандитська брила, плечі й руки вже в кімнаті, і він, сопучи й натужно тулячись, просовував додому худе тіло. Не вірила своїм очам це ж не може зі мною трапитись! Що робити? Кричати? Чоловік вже майже всередині
І тут вона почула гавкіт тінь кинулася до вікна, і лише тоді Оленка зрозуміла: це її Ромчик! Він застрибнув на підвіконня і схопив злодія за шию! “А-а-а!!!” заверещав чоловяга басом, страшенно випучив очі. Оленка вискочила в підїзд, закликала сусідів, а там вже не так і лячно стало. Збіглися люди, викликали поліцію. Більше допомоги, ніж ці прості людські присутності, для неї зараз не існувало. Якби одна, що б робила?.. Перемігши страх, вона наблизилась до зловмисника: аби тільки Ромчик не перегриз йому горлянку. Та Ромчик умничка схопив за комір, тримав міцно, але обережно, без крові. Лише коли злодій сіпався, пес стискав щелепи міцніше. Варто було грабіжнику завмерти, пес одразу слабшав хватку. Хто навчив? Недолуга добряга з мячиком діяв, як справжній профі! Гавкіт не здіймав не сполохати, а просто влаштував засідку за фіранкою, зачекав, поки той гарненько застрягне, а тоді напав і тримав правильною хваткою затримати, не калічити. Як казав мій сусід: наше діло схопити, а там поліція розбереться.
Навіть бувалі поліцейські такого не бачили: щоб грабіжник ТАК тішився, що його “взяли”. Чоловік добряче налякався у Ромчикових зубах, а пес уже так увійшов у роль, так пишався перемогою, що його довелось вмовляти відпустити, доки не приїхав кінолог. Той відкомандував і Ромчик послухався! Відпустив грабіжника, сів біля вікна й уважно дивиться на офіцера мовляв, давайте ще завдання! Лише віддати честь не вистачало.
Пощастило вам з псом, сказав кінолог, хлопнувши Ромчика по загривку, таких би в нашу службу розшуку…
Макс повернувся пізно ввечері. Впіймавши ключем замок, завмер у здивуванні: по-перше, Ромчикові було дозволено лежати на дивані, хоча це суворо заборонялось! По-друге, пес розпластався на всі чотири лапи у самій радісній, розслабленій позі, а Оленка гладила його, чухала пузо й, здавалось, зараз у щічку поцілує, промовляючи: “Радість ти моє, телячко маленьке, рости великий, на радість мамі й татові! Яка ж я до тебе несправедлива була…”.
Цю історію мені розповів сам Макс, на одному з житомирських пленерів. Якби міг розповісти Ромчик, було б іще смішніше: як вистежував, як «брав» злоумисника, як здавав поліції Давненько це було, та досі згадую і душа радіє. Ну, сподіваюся, тобі сподобалась наша сімейна пригода.
