Ти знову запізнилася з роботи? крикнув він, навіть не давши їй нормально зняти мокрі від снігу чоботи. Мені все зрозуміло.
Олеся завмерла на порозі, стискаючи холодну ручку дверей. У квартирі було сперте повітря, пахло смаженою картоплею і гіркою втомою, що застигла в кожній шпалері, в одязі, в її шкірі. Три останніх тижні цей запах просто випалював їй легені. Олеся обережно вдихнула, намагаючись приборкати тремтіння рук, і повернулася до чоловіка.
Степан стояв у дверях кухні, схрестивши руки. Халат наполовину розстебнутий, під ним стара потерта футболка. Його обличчя, знайоме їй понад двадцять років, зараз було відсторонене, спотворене гримасою огиди.
Степчику, транспорт став… почала вона звичний набір виправдань. Голос був ніби в труні, глухий і невпевнений. Снігопад, затори на проспекті Перемоги…
Досить! він гучно вдарив долонею по стіні. Гіпсокартон ніби посипався. Не роби з мене дурня, Олеся. Які затори о девятій вечора? Куди ти їхала в сторону села?
Він підійшов ближче, і вона притиснулася спиною до вішалки. Мокрий плащ холодив плечі.
Я дзвонив тобі на роботу рівно у шостій. Охоронець сказав, що ти пішла ще о пятій. Де ти тинялась три з половиною години?
В шлунку Олесі зібрався крижаний камінь. Колись вона знала, як брехати по дрібницях, щоб не засмучувати, щось приховувати для спокою. Але ця брехня була зовсім іншою глибокою, чорною і все поглинаючою.
Я… забігла до аптеки. Потім до мами, занесла їй ліки… опустила очі, ніби боролася з блискавкою на чоботі. Замок заїдав, та й руки слухались погано.
До мами, кажеш? гірко всміхнувся Степан. Я мамі твоїй півгодини тому дзвонив. Вона сказала, що тебе не бачила цілий тиждень.
У коридорі запанувала напружена тиша. Олеся вирівнялася, відчуваючи, що тиснути вже нікуди. Скільки ж можна жити як на мінному полі? Кожен вечір боротьба зі страхом. Кожен дзвінок мов удар по серцю.
Ти когось маєш? його голос став неприродно спокійним. Новий колега? Чи той твій сусід, про якого ти згадувала місяць тому?
Він став впритул. Від нього війнуло дешевим тютюном знову почав курити, хоча після інфаркту свого батька колись поклявся кинути назавжди.
Степане, жодного нікого в мене немає. Повір мені, прошу.
Вірити? він ухопив її за плечі й струснув. Подивись на себе! Ти схудла на десять кіло, здригашся від кожного шереху, поставила на телефон код, очі відводиш. Так поводяться ті, хто щось приховує. Але знаєш, що найбільше гидко?
Олеся дивилась на нього, а сльози вже обпікали віка.
Найогидніше ти навіть не пробуєш зберегти сімю. Приходиш додому, ніби на повинність. Тобі все одно на мене, на дім… Ти вже там, десь у своїх думках зі своїм кимось.
Це неправда, прошепотіла вона. Я люблю тебе. Я все роблю заради нас, заради родини.
Заради родини ти гуляєш ліворуч? зневажливо кинув він.
Не смій так! раптом голосно вигукнула вона. Та ти нічого не знаєш!
У цей момент двері кімнати відчинились і звідти визирнуло бліде, змучене обличчя їхнього сина, дев’ятнадцятилітнього Миколи. У нього чорні кола під очима, губи покусані до крові.
Мам, тату… не сваріться, будь ласка, прохрипів він.
Степан різко повернувся, глянувши на сина.
Іди до себе! Не лізь, зрозумів? Ти щось теж знаєш, де твоя мама вечорами дівається?
Микола здригнувся, метнув переляканий погляд на маму і зачинив двері. Замок клацнув.
Степан знову повернувся до Олесі. В його погляді промайнув лід.
У тебе останній шанс, Олеся. Зараз. Хто він?
Олеся заплющила очі перед нею знову постала одна і та ж сцена, яка не дає заснути вже три тижні. Мокрий асфальт на Липківського, світло фар, крихітну постать у рожевій куртці. Глухий удар. І вереск гальм, який потім перетворився на істерику її сина тієї ночі
“Мамо, я не хотів! Вона сама вискочила! Мамо, не викликай поліцію, мене посадять, все життя зламають! Тато не простить, тато мене вбє, мамо, врятуй!”
Вона врятувала. Принаймні, думала що рятує
Нікого нема, Степане, спокійно сказала вона, дивлячись у його очі. Мені важко на роботі, скорочення. Я боялась казати, щоб не хвилювати тебе.
Він дивився довго. Потім розтис пальці зневажливо.
Ти брешеш мені просто в очі. Я знайшов чек. Вчора. У твоєму пальті, як хотів його почистити. Чек з ломбарду. Ти здала той самий золотий браслет, що я подарував на річницю.
Земля пішла з-під її ніг. Вона забула про той грьобаний чек Все в поспіху, з паніки, щоб зібрати чергову суму
Кому гроші? Коханцю? Степан гірко скривився. Він боржник, а ти, як жінка декабриста, рятуєш?
Це на… лікування, видала вона перше, що спало на думку. Колега хвора, ми збираємо
В ломбарді? перебив він. Олеся, йди геть.
Що?..
Збирай речі й іди. Хоч до мами, хоч до кого. Я тебе не хочу бачити сьогодні. Я маю подумати: подавати одразу на розлучення чи чекати, доки ти врешті розкриєш рота.
Степчику, на дворі ніч… схлипнула вона.
Йди! рявкнув, аж посуд задзеленчав у кухонній шафі.
Їй стало зрозуміло це кінець. Якщо залишиться, він зламає її остаточно. Якщо Кирило залишиться, він не витримає і тоді всі руйнується, за що вона воювала три останні тижні.
Олеся тихо пішла, прихопила маленьку сумку, де був ще один конверт не з грошима, а з фотографіями, їх сьогодні віддали. Не роззуваючись, вийшла в підїзд.
За спиною в дверях пролунало глухе, остаточне “бам”. Вона залишилась сама на сходовому майданчику. Телефон у кишені завібрував. СМСка. Від невідомого номера.
“Завтра крайній термін. Якщо не буде всієї суми йду до слідчого. Привіт синові.”
Олеся посунулась об стіну й беззвучно заридала, затискаючи рот рукою, аби не побудити сусідів.
На вулиці мела завірюха. Вона брела засніженим бульваром, розгублена. До мами не можна: Степан одразу зателефонує. До подруг розпитування. Лише одне місце залишилося: цілодобове кафе на вокзалі, можна відсидіти ніч над чашкою найдешевшого чаю.
Вона присіла за липкий столик, замовила чай і витягла телефон. На заставці їхнє сімейне фото з відпочинку в Карпатах рік тому. Микола обіймає батька. Степан дивиться на Олесю з ніжністю…
Як усе швидко може розсипатися.
В памяті зявилася та ніч. Микола взяв батьківську машину “покатати дівчину”. Без прав, лише навички з села. Степан був на чергуванні. Микола повернувся блідий, з розбитою фарою.
Він ридав, валявся в ногах. Сказав, що темно, ніхто не бачив, дівчина вискочила з-за автобуса, він злякався і поїхав.
Олеся вирішила все миттєво. Материнське здолало все совість, розум, закон. Вона знала Степана: він принциповий до жорсткості, бо лікар. Він би одразу викликав поліцію. “Відповідай за вчинки” його головне правило.
Вона заховала машину у гараж. Змусила сина мовчати. А наступного дня знайшла того чоловіка. Батька дівчини.
Миколу.
Дістала його через знайомих у поліції. Прийшла начебто “щоб допомогти, з’ясувати обставини”. Одна кімната в гуртівці, запах дешевої горілки і чорна безодня в очах.
Вона не змогла довго брехати. Зізналась. Сказала, що це її син. Що він ще хлопчик, просить про все, аби не посадили.
Микола не шумів, не кричав. Назвав суму. Величезну, захмарну. “На памятник, і щоб я виїхав звідси назовсім”. А ще щоб Микола мучився. Щоб вони жили в страху, поки не розрахуються повністю.
І тепер вона сиділа в кафе: обручка у ломбарді, шубу продала, у всіх банках кредити, грошей все одно не вистачає.
Вранці на роботу не вийшла. Зателефонувала сказала, що хвора. Треба було знайти ще двісті тисяч гривень до вечора.
Цілий день шукала, як на голках. Мікрокредити, ломбард (сплавила ноутбук), у старої однокласниці позичила вигадала про термінову операцію.
До пятої вечора зібрала суму. Гроші в конверті з-під рахунків.
Степан не відповідав на дзвінки. Миколі написала: “Все буде гаразд. Тримайся. Тато нічого не дізнається.” Син не відповів.
Олеся поїхала до знайомої адреси. Старий будинок, облуплені підїзди, тьмяне світло.
Третій поверх. Двері не зачинені, її чекали.
У квартирі безлад, валізи. На столі напівпорожня пляшка. Микола виглядав жахливо неголений, почервонілі очі, тремтять руки.
Принесла? буркнув.
Тут все. Як домовлялися. Ви забираєте заяву. Вирішили і їдете.
Микола зважив конверт у руці й скептично посміхнувся.
Думаєш, грошима заповнити порожнечу в грудях?
Я нічого не думаю, тихо відповіла Олеся. Я просто хочу врятувати сина. Ви ж обіцяли.
Обіцяв… він кинув конверт на стіл. А тепер передумав.
У неї перехопило подих.
Що означає передумали?
Замало, зробив крок до неї. Від нього пахло спиртом. Я вчора бачив твого чоловіка. Авто дороге, виглядає багатим. А ти тут побираєшся, золоті браслети в ломбард носиш.
Та він не знає! Машина це найдорожче, що є. Ми виживаємо на одну зарплату!
То хай дізнається! загорлав він. Хай дізнається, кого виростив! Моя Настя лежить у землі, а твій виродок вдома, пиріжки їсть?!
Благаю… Олеся склала долоні.
Немає часу! Дзвони чоловікові, хай везе ще півмільйона, або я зараз дзвоню слідчому!
Раптом у коридорі кроки. Двері розчинились, забута нишком.
На порозі Степан. Блідий, як стіна. В руці телефон, на екрані локація “Сімї”.
Я так і знав, по губах шепотів він, дивлячись, як чужий мужик тримає Олесю за руку. Локатор стоїть, а ти навіть про нього забула.
Погляд на Миколу. На конверт.
То скільки коштує ніч з моєю дружиною?
Олеся висмикнула руку:
Степане, ти не так
Мовчи! щелепа стиснута. Я бачив, як ти заходила сюди, у цю халупу. Я думав, у тебе смак є. А це…
Микола розсміявся страшно.
Любовник? Ти думаєш, я її любовник?
Замовкни! вигукнула Олеся, кидаючись затулити йому рот рукою. Не треба! Степане, йди! Я все поясню вдома!
Степан відштовхнув її.
Ні. Послухаю тут.
Микола витер губи, дивлячись на Степана із сумішшю жалю та злості.
Чоловіче, ти реально сліпий? Вона мене купує.
Що? не зрозумів Степан.
Вона купує твій спокій, Микола підсунув Степану під ніс фото з чорною стрічкою. Знайоме обличчя?
Він дивився, очі розширювалися.
Це Це та дівчинка? З новин. Сбила машина на переході. Три тижні тому…
Саме так, усміхнувся Микола. Тепер спитай свою святу дружину, хто був за кермом.
Пауза. Степан обернувся до Олесі його очі стали іншими. Справжній жах.
Олеся? Машина стояла у гаражі. Ти казала, акумулятор сів
Вона опустилася на підлогу.
Пробач захлиналась сльозами. Це Микола. Він узяв ключі… випадково… Степане, це ж наша дитина!
Степан мовчав, лише дивився. Обличчя попеліло.
Микола? Мій син убив дитину?
Не вбив! Це нещасний випадок!
Утік, втрутився Микола. Залишив на дорозі. Служба приїхала через пятнадцять хвилин. Якби викликав може, врятували б
Степан втримався за косяк.
І ти знала? Три тижні знала?
Я його захищала! Я мати! Посадили б, йому девятнадцять! Я хотіла заплатити, замяти
Заплатити? Життя за двісті тисяч?!
Я все, що могла, віддала, знизав плечима Микола. Але грошей замало. Я хочу, щоб він сів.
Степан повільно підійшов, узяв конверт і кинув купюри Миколі під ноги.
Забери криваві гроші. Я не продаю совість.
Він повернувся до Олесі, грубо підняв за лікоть.
Йдемо. Додому.
Степане, будь ласка вона ледве трималася на ногах.
Мовчи. Жодного слова, доки не будемо вдома. Я за себе не ручаюсь.
Вони йшли сходами під мовчазним поглядом батька загиблої дівчини.
Дорога мовчазна, їздив нервово, порушував правила так не робив ніколи. Олеся сиділа, не дихаючи, боялася навіть ворухнутися.
Вдома Микола сидів на кухні над холодним чаєм. Побачив зірвався.
Тату? Мамо? Ви помирилися?
Степан повільно підійшов до сина. Хлопець вищий, але зараз як маленький.
Одягайся.
Куди? Микола зіщулилася. Олеся стояла під стіною й плакала.
До поліції, чітко сказав Степан.
У Миколи підкосилися ноги.
Тату, прошу! Мамо ж домовилася! Тату
Мама? Степан скривився гірко. Вона купила тобі квиток до пекла. Три тижні їси, спиш, сидиш в телефоні і нічого?
Я не сплю! закричав Микола. Я її щоночі бачу! Я боюся
Боїшся? А тій дівчинці не було страшно лежати на асфальті? А її батьку не страшно жити в порожній квартирі?
Степане, не треба! Олеся кинулась до них. Він дитина!
Не дитина! загорлав, відштовхнувши. Це дорослий, який сховався за маму! А ти, Олеся Ти зрадила. Не тим, що могла мати когось. Тим, що зробила з мене посміховисько. Вирішила: не витримаю правду. Вирішила: честь родини коштує двісті тисяч.
Я боялася, ти його здаси!
Здав би. І був би поруч. Найняли б адвоката. Домовлялись би чесно, у суді. А тепер? Ми родина боягузів і вбивць.
Микола сповз на підлогу, закривши голову. Виривався крик.
Степан став поряд, сів навпочіпки.
Миколо, глянь на мене.
Син підняв лице, заплакане.
Якщо не підемо зараз ти ніколи не станеш чоловіком. Тебе цей страх зїсть зсередини. Все життя ховатимешся. Хочеш так жити?
Микола заперечно похитав головою.
Я не витримаю, тату…
Тоді йди. Я з тобою. Я не залишу. Але відповідати треба.
Хлопець вирівнявся. Вперше за три тижні в його очах зявилася впертість.
Ходімо, кивнув.
Степан глянув на Олесю.
А ти залишайся.
Я з вами! схопила пальто.
Ні, степан зупинив жестом. Ти своє зробила. Ти хотіла купити його душу. Дай тепер мені її врятувати.
Ти пробачиш мене? шепотіла вона.
Довго дивився, до болю уважно.
Зраду я б пробачив. А оце Ти три тижні бачила, як я божеволію й мовчала. Дивилась, як я мучуся, і тобі було байдуже аби лиш свій гріх прикрити.
Відчинив двері.
Не знаю, як з цим жити. Чи зможу спати поруч, знаючи, на що ти здатна.
Двері грюкнули.
Вона залишилася сама. У вухах тисне порожнеча. На підлозі валяється чек з ломбарду.
Вона підійшла до вікна. Внизу, у світлі ліхтарів, дві фігури одна висока й широка, інша тендітна йдуть крізь сніг до машини. Не торкаються, але йдуть поряд.
Олеся торкнулася чолом холодного скла. Правда випливла. Вона зруйнувала минуле і викреслила майбутнє. Але там, у снігу, батько й син йшли, щоб відвоювати хоча б право на чесне сьогодні.
Олеся повільно опустилась на підлогу і вперше за три тижні заплакала не зі страху, а зі спустошення. Суд буде, строк буде справжнім. Але найстрашніша кара вже сталася тут, у цій самій передпокої, пять хвилин тому, і оскарженню не підлягає.
