— Ти розбила моє дзеркало, отже сім років будеш моєю боржницею, — прошипів Ратмир Коренев, власник галереї «АртЗеркало», і нахилився так близко, що Орися відчула аромат його м’ятного спрею.
Осколки венеціанської мозаїки дзижчали під її підошвами, відбиваючи підвісні софіти, немов сотні маленьких спалахів камер. У горлі стояв пилюковий ком: можна пережити будь‑що, лише не тріск скляного листа, коли знаєш, що вартість рами дорівнює річному доходу.
— Я заплачу, — видихнула вона.
— Заплатиш? Чим? Своїми кривими вітринами? З сьогоднішнього дня працюєш без плати, доки борг не сплатиш.
П’ятнадцять років тому дівчинка‑Орися сиділа в майстерні діда‑дзеркальника і ловила відблиски в обрізках амальгами. Дід угощав її яблучним зефіром і казав: «Скло зберігає правду. Іноді страшно дивитись, та хто не боїться, той краще себе розуміє». Коли дід помер, мати продала крамницю; Орися поїхала до столиці, аби вчитися промисловому дизайну, підробляючи оформлювачкою вітрин. Там її помітив Ратмир — високий, привабливий, обіцяв персональну виставку в обмін на «кілька ескізів».
Перші місяці він називав її «музою простору», цілував руку за кожен успішний проєкт. Потім дружньо критикував: «Блиски надто холодні, додай тепла». Неприємно, та конструктивно. Навесні тон змінився: «Яка тобі фактура, коли ти навіть розміри плутаєш?». За цим послідували штрафи за «зіпсовані матеріали». Орися заспокоювала себе: «Він суворий, бо я можу краще».
Того червневого вечора вона переставляла підставки для нової експозиції. Біля входу стояло головне скарб Ратмира — дзеркало XVIII століття, рама ніби мереживо зі сплетеного золота. На міліметр, лише міліметр, і візок з підставкою зацепив раму. Тріск, мов постріл. Пауза. Дощ з осколків.
— Ти розумієш, що це був лот для королівського аукціону? — Ратмир голосно крикнув, глушачи сигналізацію.
— Заміню, — бурмотіла Орися, збираючи скляну крихту у відро, — знайду реставраторів…
— Дванадцять мільйонів гривень, якщо ти не в курсі. Або сім років рабства. Вибирай.
У підвалі галереї, де не ловив Wi‑Fi, Орися штампувала інсталяції за його ескізами: лампи‑лінзи, столи‑призми. Ратмир приймав роботу і підписував її лише своїм ім’ям. Вечорами вона йшла додому, відкривала ноутбук і склеювала фотографії розбитого дзеркала в цифровий колаж, шукаючи в хаосі лінію, де тріщини складали обличчя.
Раз на тиждень до неї завітала Лада, керамістка з суміжної майстерні.
— Де ти зникла? У чаті мовчиш.
— Працюю над боргом, — відмахнулася Орися.
Лада оглянула її сутулі плечі, зношені долоні.
— Знаєш, як ламають скло, щоб з нього вийшли вітражі? Нагрівають до болю, а потім різко охолоджують.
— Дякую за метафору, — усміхнулася Орися.
— Метафора, та у мене на складі купа зламаної кераміки. Якщо хочеш — бери. Осколок до осколка — вийде щось нове.
Осінню пору в місто приїхав куратор мобільного фестивалю «Місто Світла» — Кирило Шубин. Шукав авторів для нічного перформансу на старому вокзалі. У галереї йому показали проєкти Ратмира; Кирило кивнув ввічливо, та погляд затримався на корзині з битим склом у кутку.
— Хто працював з цим?
— Відходи, — швидко відповів Ратмир. — Нікому не цікаво.
Орися підняла голову:
— Мені цікаво.
На вулиці Кирило підкрався до неї:
— Показуйте ескізи, які нікому не показуєте.
— Якщо поговоримо, мене звільнять.
Він простягнув візитку.
— Тоді зустрінемось там, де ваш бос не буде. Завтра о восьмій, платформа 13.
Платформа була порожня, лише іржаві години тикали під дахом. Орися розгорнула на планшеті 3D‑модель: гігантська розтріскана маска, всередині якої глядачі ходять лабіринтом дзеркальних стін. Прожектори пробігають по осколках, складаючи фрази‑осколки: твої руки криві, ти боржник, ти ніщо. Чим ближче до центру, тим слова тануть, доки поверхня не стане чистою — відбиває лише обличчя глядачів.
Кирило мовчав, а потім тихо сказав:
— Це не інсталяція. Це особиста революція на 360 град
