Щоденник.
У шумному Львові, де вулиці бурхливі, як кавовий ярмарок вранці, моє життя у 27 років здається досконалим лише збоку. Мене звуть Оксана, я маркетологиня у великій фірмі, одружена з Тарасом. Дітей немає, зате є мрії та плани. Вчора, вийшовши з роботи, сіла в авто, заїхала на АЗС, схопила сумку й побігла до туалету. Переодяглася, підфарбувалася — вийшла така гарна, що люди озиралися. Але за цією вишуканою маскою — втома. Я стомилася бути ідеальною дружиною, донькою та невісткою. Настав час жити для себе.
**Життя, що здається бездоганним**
Завжди була «гарненькою дівчинкою»: у школі — відмінниця, у вузі — стипендіатка, на роботі — та, що здає проєкти до крайніх термінів. Тарас, мій чоловік, програміст, любить мене й пишається мною. Ми разом три роки, маємо затишну кватиру, подорожуємо двічі на рік. Моя мама й свекруха, Ганна Степанівна, вважають нас ідеальною парою. «Оксано, ти така розумничка, усе встигаєш», — каже мама. «Тарасе, тобі пощастило з дружиною», — додає свекруха. Але ніхто не бачить, як я тону під цим навантаженням.
Мої дні — це список справ: зранку готую сніданок, щоб Тарас був задоволений, удень викладаюся на роботі, увечері прибираю, готую вечерю, аби свекруха не нарікала, що я «не господиня». Навіть на АЗС вчора переодягалася в елегантну сукню й красилася, бо їхала на родинну вечерю, де мала виглядати «гідно». Люди дивилися, але я відчувала себе акторкою, що грає роль досконалої Оксани.
**Маска, що дала тріщину**
Вчорашня вечеря стала переломною. Я, як завжди, допомагала на кухні, посміхалася, підтримувала розмову. Але коли Ганна Степанівна сказала: «Оксано, вже час подумати про діточок, вік не чекає», — щось усередині обірвалося. Я не готова до дітей, хочу пожити для себе, але всі очікують від мене «правильних» кроків. Тарас мовчав, і я зрозуміла: він не захистить мене від цих очікувань. Пізніше мама подзвонила: «Оксано, не затягуй, тобі вже 27, я хочу онуків». Навіть колеги жартують: «Коли вже декрет, Оксано?»
Я стомлена. Втомилася від того, що мій успіх вимірюється не моїми досягненнями, а тим, чи відповідаю я чиїмсь очікуванням. Втомилася переодягатися на АЗС, щоб бути «ідеальною» для вечері. Втомилася посміхатися, коли хочеться кричати. Я люблю Тараса, але його мовчання, коли свекруха чи мама тиснуть на мене, боляче ранить. Хочу бути собою, а не тією Оксаною, яка всім догоджає.
**Страх бути справжньою**
Подруга Марійка каже: «Оксано, скажи їм, що тобі потрібен час для себе». Та як? Якщо відмовлюся готувати вечері чи почну говорити «ні» свекрусі, вона вирішить, що я погана дружина. Якщо скажу мамі, що не хочу дітей зараз, вона образиться. Якщо зізнаюся Тарасові, що втомилася, він відповість: «Ти ж завжди все встигала, що змінилося?» Боюся, що знявши маску ідеальної Оксани, залишуся сама — без схвалення родини, без похвали на роботі, без тієї картинки, до якої всі звикли.
Але вчора, дивлячись у дзеркало на АЗС, я побачила себе — гарну, але чужу. Ця Оксана в сукні й з ідеальним макіяжем — не я. Хочу носити кеди, а не підбоХочу жити так, щоб не перевтілюватися для очей інших, а бути тією, ким себе відчуваю.
