Оксана стояла біля вікна й дивилась, як її донька Соломія завантажує останні коробки в авто. Дівчина метушилась, переставляла сумки, щось пояснювала чоловікові. Вже цілком доросла, тридцять два роки, а мати все ще бачила в ній ту маленьку дитину, що колись чіплялася за її спідницю й боялась залишатись сама.
– Мам, ти готова? – гукнула Соломія з подвір’я. – Пора їхати!
Оксана взяла з підвіконня невелику торбу з необхідним і неспішно пішла до дверей. У передпокої на комоді стояли світлини – весілля доньки, день народження онучки Марійки, сімейна відпустка у Карпатах. Звичайне родинне життя, яке тепер здавалося таким далеким.
– Іду вже, – відповіла вона, замикаючи квартиру.
Авто стояло у дворі з відкритим багажником. Чоловік Соломії, Богдан, курив біля під’їзду й нервувався, поглядаючи на годинник.
– Добридень, Оксано Іванівно, – кивнув він. – Як ваші справи?
– Нормально, – коротко відповіла вона.
Богдан завжди звертався до неї офіційно, хоча зналися вже вісім років. Не те щоб він був поганою людиною, просто… холоднуватий. Оксана ніколи не відчувала себе з ним вільно.
– Сідай ззаду, мам, – Соломія відчинила задні двері. – Там зручніше.
Їхали мовчки. Оксана дивилась у вікно на знайомі вулиці, які поволі змінювалися на незнайомі райони. Переїзд до доньки здавався правильним рішенням. Після смерті чоловіка жити одній стало важко, та й здоров’я вже не те. А тут онучка, можна допомогти з дитиною.
– Ось ми й приїхали, – оголосила Соломія, коли авто зупинилося біля сучасного багатоповерхівки. – Наш дім.
Квартира виявилася простористою й світлою. Велика вітальня, окрема кухня, три спальні. Соломія з гордістю показувала ремонт, нові меблі, техніку.
– А це твоя кімната, мам, – вона відчинила двері в найменшу кімнату. – Я її спеціально для тебе облаштувала.
Кімната була охайною, але безликою. Одномісне ліжко, шафа, стіл біля вікна. Все нове, все чуже.
– Дякую, донечко, – Оксана поставила торбу на ліжко. – Дуже гарно.
– Мам, а де Марійка? – запитала вона, озираючись.
– У подруги залишилася на день. Завтра приведу, познайомитесь нарешті як слід.
Оксана кивнула. Марійку вона бачила всього кілька разів – на день народження, на Різдво. Соломія рідко приїжджала в гості, завжди була зайнята роботою, домом, чоловіком.
Ввечері вони сиділи на кухні й пили чай. Богдан гортав планшет, Соломія розповідала про сусідів, про магазини поруч.
– Мам, тобі тут сподобається, – говорила донька. – Район тихий, люди порядні. У дворі дитячий майданчик, неподалік поліклініка.
– Так, добре вам тут, – погодилася Оксана.
– І потім, ти ж мені допоможеш із Марійкою. А то няня дорога, а садочок тільки з вересня.
Богдан підвів голову від планшета.
– Соло, ми ж домовлялися, що твоя мама буде жити самостійно. Не треба її завантажувати.
– Яке завантаження? – обурилася Соломія. – З онучкою посидіти – це ж радість, а не робота.
– Звісно, допомагатиму, – поспішила додати Оксана. – Я ж не для того сюди переїхала, щоб просто сидіти.
Богдан знизав плечима й знову втопився в планшет.
Наступного ранку Соломія привела Марійку. Дівчинці було чотири роки, жвава, говірка, точна копія Соломії в дитинстві.
– Марійко, це бабуся Оксана, – представила донька. – Тепер вона житиме з нами.
– Привіт, бабуся, – ввічливо сказала дівчинка, але трималася насторожено.
– Привіт, сонечко, – Оксана присіла перед онучкою. – Яка ж ти гарненька!
– Мамо, а чому бабуся живе в моїй кімнаті для іграшок?
Соломія зніяковіла.
– Марійко, це тепер бабусина кімната. А іграшки ми перенесемо до тебе в спальню.
– Але там уже багато іграшок! А де я буду будувати замки?
– Щось придумаємо, – Соломія взяла доньку на руки. – Не засмучуйся.
Оксана зрозуміла, що зайняла кімнату, яку Марійка вважала своєю територією. Неприємне почуття провинності кольнуло в груди.
– Може, я можу спати у вітальні? – запропонувала вона. – На дивані.
– Що ти, мам! – обурилася Соломія. – Ти тепер тут живеш, у тебе має бути своя кімната.
Але весь день Марійка поглядала на зачинені двері в бабусину кімнату з якоюсь журбою.
Дні минали. Соломія йшла на роботу, Богдан теж працював, часто допізна. Оксана лишалася з Марійкою. Дівчинка поступово звикала до бабусі, але близькості не виникало. Вони були ввічливі одна з одною, як незнайомці.
– Марійко, хочеш, я тобі казку розповім? – пропонувала Оксана.
– Не треба. Мама читає мені книжки з малюнками.
– А може, печиво спекемо?
– У мами є магазинне. Вона каже, воно корисніше.
Кожна відмова ранила Оксану. Вона хотіла бути потрібною, хотіла піклуватиТа Оксана стояла на порозі своєї колишньої квартири, дивилася на знайомі стіни й усміхнулася, адже тепер вона знову була вдома.
