Ця химерна пригода трапилась минулого літа, у пятницю, коли чоловік працював, а я з донькою Лілею вирушила на базар за продуктами.
Після довгих, заплутаних покупок, ми повертались додому крізь полуденні тіні, несучи сумки, що здавалися важчими з кожним кроком. Дім вітав нас занадто яскравим сонцем у вікнах, і ми розпочали свої звичні справи: Ліля у якійсь дивній гармонії рухалася з віником у коридорі, а я змішувала інгредієнти для борщу, ніби у трансі.
Раптом крізь відкриту кватирку донісся дивний звук, щось між скрипом і свистом, мов хтось намагався витиснути все повітря з літнього дня. На подвірї з’явились далекі родичі: моя двоюрідна сестра Марічка, її чоловік Степан та їхня донька Олеся висока і трохи загадкова, хоча щойно виповнилося їй пятнадцять.
Я запросила їх до хати, мов би в көтельню на зимовий вечір, і поспіхом накрила стіл. Запитала їх, у чому справа виявилося, вчора у Марічки був день народження, і вони вирішили навідатися до нас у Львів просто так, без попередження.
Я, звісно, розгубилася, ніби вперше опинилася на власній кухні. Поки гості заварювали чай з солодкими галушками і дивилися на старий телевізор, я подзвонила чоловікові Юрію, розповіла про ситуацію. Юрій запропонував приготувати шашлик мовляв, у морозилці якраз лежить особливий шматок свинини, наче він там і чекав на цю мить.
Я повернулася та пояснила Марічці й Степану, що нічого не планувала, але можемо замаринувати мясо, і до вечері якраз прибуде Юрій з роботи, усе встигнемо. Вони лише кивнули, підійшли до дивану, розляглися і ввімкнули телевізор, ніби так завжди й було.
Я стояла, мов на порозі забутого села. Попрохала Степана допомогти порізати м’ясо він сказав, що рука болить, а Марічка буркнула, що після дороги їй недобре, повернулася на інший бік й заглибилася у серіал.
У глухій тиші я маринувала мясо, як у дивному ритуалі, Ліля носила тарілки, ми удвох усе зробили, накрили стіл, а родичі й не думали допомагати.
Коли Юрій прийшов додому, я розповіла йому про мандрівників дивного сну. Він був приголомшений, сказав, що рідня неввічлива, покликав усіх за стіл.
Їли мовчки, як під час шторму; Степан відразу хапав відразу три шампури і жадібно їв, Юрій спостерігав за всім, і я бачила у його очах роздратування, що переливалося крізь стіни.
Після вечері, у надії на сумління, я спитала, чи допоможуть з миттям посуду. Марічка склала руки й сказала, що щойно зробила манікюр, Олеся взялася захищати свої долоні, відмовляючись від води, мов би це було холодне купання у Дністрі.
А тоді родичі заявили, що вже надто пізно й вони лишаються на ніч, бажають спати у нашому з Юрієм ліжку, бо Степану потрібне тверде спальне місце для спини.
Тут Юрій не витримав голос прорізав простір, як гроза:
Ви що, гадаєте, це готель у центрі Києва, а ми обслуга? Збирайте речі і додому!
Моя щелепа наче відпала у сонному мовчанні. Я намагалася його втихомирити, та рідня не стала чекати: у поспіху забігли надвір, сіли у свою машину, завели двигун і зникли у гудінні, наче їх втягнув полуденний вітер у Карпати.
