Жили вони з Миколою Івановичем довге життя, нерівне, як сільська дорога — то вибоїна, то горбок, то сонце, то злива. Ганна Семенівна завжди вірила: якщо поруч чоловік, то й біда не страшна. Разом пережили понад сорок років. Злидні, пожежу, смерть двох старших синів… Скільки всього пережили — і все мовчки, міцно тримаючись за руки. Залишився у них лише молодший — Олесь. Світло у віконці, остання надія. Він виріс, здобув освіту, перебрався до великого міста — до Львова. Часто писав, приїжджав рідко, але Ганна все розуміла — справи, турботи, адже не дарма син став «важною людиною».
Коли Микола Іванович помер — серце не витримало однієї з січневих заметілей — Ганна остаточно осиротіла. Хатина в селі стала глухою й порожньою, сніг лягав на дах, ніби саван. Олесь наполіг — забрав матір до міста, у квартиру, яку купив після весілля з новою дружиною — модною, зухвалою жінкою на ім’я Маріанна.
Квартира була з розмахом: п’ять кімнат, паркет блищить, вся техніка закордонна, навіть кавоварка говорила. Але для Ганни все було чужим. Навіть повітря. З усіх тих кімнат їй виділили одну, найдальшу, в кінці коридору. Ніби й не клітка, але й не дім. Сиділа вона там тихо, як мишка, боячись пошевелитись.
— Тільки не заважай, — шепотів Олесь, — Маріанні важко, вона не звикла до чужих у домі.
Ганна мовчала. Вона взагалі мовчала майже завжди. Іногда Олесь заходив поговорити, але рідко. А Маріанна… немов і не помічала її. Іногда проходила повз з таким виразом обличчя, ніби натрапила на брудну пляму.
Одного разу Олесь попросив матір вийти на вечерю. Ганна переодягнулась, зачесала волосся, сіла за стіл. А потім Маріанна, розливаючи вино, голосно, навмисно весело, сказала:
— Ну ось, і динозавр до нас пожалів! Ви хоча б знаєте, як мікрохвильовкою користуватись? Чи у вас у селі досі вугілля палять?
Сміх її дзвенів, як розбите скло. Олесь промовчав. Ганна опустила очі.
Потім була розмова, яку вона не мала чути. Але почула.
— Олесю, ну скільки це ще триматиметься?! Мені соромно! У мене друзі в гості не ходять — бояться цієї тіні, що шмигає коридором!
— Та вона ж нічого не робить… сидить собі…
— А мені сам факт її існування заважає! Скільки їй вже? Хай би спокійно померла, не заважала молодим жити!
— Ти що таке несеш?! Це ж мати!
— А що вона тобі дала, ця «мати»? Щура в підвалі теж можна годувати, але жити з ним ніхто не буде!
Ганна затулила вуха долонями. Довго сиділа так, у пітьмі. Її душа плакала. Вона ж думала, що виростила справжню людину… що все віддала. А виявилось — заважає.
Вона не спала до ранку. Перебирала думки, речі, спогади. Гроші від продажу селянської хати, що зберігала в банку, збиралася передати синові — думала, іпотеку допоможе закрити. Але він же сказав: «Мамо, та що ти, ми все готівкою взяли».
Тієї ночі вона все вирішила. Піде. Мовчки, по-доброму. Як і жила.
Зібрала невеликий вузлик: хустку, Євангеліє, теплу кофту й трохи готівки. Вийшла тихо, аби навіть дошка не скрипнула. Довго блукала вулицями, поки не знайшла вокзал. Купила квиток на електричку. А там — до монастиря, що під Почаєвом.
Вона знала про це місце давно. Колись читала в церковній брошурі, але все боялась, що синові буде потрібна, що онуків треба буде няньчити. Але онуків не було. І потрібна вона нікому не була.
У монастирі її зустріли як рідну. Не розпитували. Просто обняли й сказали: «Поживеш у нас. Господь управить».
Спочатку дали просту келію. Поставили ікону, ліжко, ковдру. Потім їй у помічниці призначили молоду черницю — Віру. Дівчина допомагала ходити, читала вголос молитви, приносила чай. Ганна віддала монастиреві все, що мала — і гроші, і перстень, і хустку, яку їй бабуся вив’язала. Все — заради тиші, заради спокою.
І тоді вона вперше за десятки років відчула себе не тягарем, не тінню, а просто жінкою. М’яке світло свічок, запах ладану, спокій… Все це лікувало її душу. Сиділа біля вікна, в’язала шкарпетки, читала акафісти. У храмі ставила свічку за упокій Миколи. За здоров’я Олеся. Навіть за Маріанну.
— Прости їх, Господи, — шепотіла. — Вони не знають, що роблять.
Через рік, коли останнє листя опадало з монастирських лип, Ганна прийняла постриг. Ім’я їй дали — черниця Серафима.
Вона тихо пішла у грудні. Вранці, після служби. З посмішкою. Так і знайшли її у келії — руки складені, очі заплющені, свічка догоріла до кінця.
На похорон Олесь не приїхав. Надіслав гроші. А в монастирі сказали: «Серафима була нам матір’ю. Ми самі її й провели».
Тепер над її могилою стоїть простий дерев’яний хрест. І гріється на сонці стара кішка, яку Ганна підТепер кішка і хрест — єдині свідки її спокійного відходу, а вітер у липових гілках дзвенить, ніби колишній сміх Маріанни, який уже ніколи не почує.
