Жили вони з Михайлом Іллічем життя довгу, нерівну, як стара сільська дорога — то яма, то горбок, то сонце, то гроза. Наталя Степанівна завжди вірила: якщо поруч чоловік, то жодна біда не страшна. Разом пережили понад 40 років. Бідність, пожежу, смерть двох старших синів… Скільки всього перенесли — і все мовчки, міцно тримаючись за руки. Залишився у них лише молодший — Олесь. Світло в віконці, остання надія. Він виріс, здобув освіту, переїхав у велике місто — до Харкова. Часто писав, приїжджав рідко, але Наталя все розуміла — справи, турботи, адже не дарма син став «важливою людиною».
Коли Михайло Ілліч помер — серце не витримало однієї з січневих завірюх — Наталя остаточно осиротіла. Дім у селі став німий і пустий, сніг лягав на дах, як саван. Олесь наполіг — забрав матір до міста, у квартиру, яку купив після весілля з новою дружиною — гламурною, різкою жінкою на ім’я Альона.
Квартира була з шиком: п’ять кімнат, блискучий паркет, вся техніка імпортна, навіть кавоварка говорила. Але для Наталі все було чужим. Навіть повітря. З усіх цих кімнат їй відвели одну — дальню, в кінці коридору. Ніби й не клітка, але й не дім. Сиділа вона там тихо, як мишка, боячись пошевелитися.
— Ти тільки не заважай, — шепотів Олесь, — Альонці важко, вона не звикла до чужих у домі.
Наталя мовчала. Вона взагалі мовчала майже завжди. Іногда Олесь заходив поговорити, але рідко. А Альона… наче й не помічала її. Іногда проходила повз із таким виразом обличчя, ніби натрапила на брудну пляму.
Одного разу Олесь попросив матір вийти на вечерю. Наталя переодяглася, зачесала волосся, сіла за стіл. А потім Альона, розливаючи вино, голосно, навмисно весело, промовила:
— Ну ось, і релікт до нас завітав! Ви взагалі знаєте, як мікрохвильовкою користуватися? Чи у вас у селі досі дровами топлять?
Її сміх дзвенів, як розбите скло. Олесь промовчав. Наталя опустила очі.
Потім була розмова, яку вона не повинна була чути. Але почула.
— Олесю, ну скільки це ще триватиме?! Мені соромно! У мене подруги в гості не йдуть — бояться цієї тіні, що шкутильгає по коридору!
— Ну, вона ж нічого не робить… сидить собі…
— А мені сам факт її існування заважає! Скільки їй вже? Хай би вмерла спокійно, не заважала молодим жити!
— Ти що таке несеш?! Це ж мати!
— А що вона тобі дала, ця «мати»? Щура в підвалі теж можна годувати, але жити з ним ніхто не буде!
Наталя затулила вуха руками. Довго сиділа так, у темряві. Її душа плакала. Адже вона думала, що виростила справжню людину… що все віддала. А вийшло — заважає.
Вона не спала до ранку. Перебирала думки, речі, спогадала. Гроші від продажу сільської хати, що зберігала в банку, хотіла синові віддати — думала, іпотеку закриє. Але він сказав: «Мамо, ти що, ми все готівкою взяли».
Тієї ночі вона все вирішила. Піде. Мовчки, по-доброму. Як і жила.
Зібрала невеликий вузлик: хустку, Євангеліє, теплу кофту і трохи готівки. Вийшла тихо, щоб навіть половиця не скрипнула. Довго блукала вулицями, поки не знайшла вокзал. Купила квиток на електричку. А там — до монастиря, що під Києвом.
Вона знала про це місце давно. Колись читала в церковній брошюрі, та все боялася, що синові буде потрібна, що онуків треба няньчити. Але онуків не було. І потрібна вона нікому не була.
У монастирі її зустріли, як рідну. Не розпитували. Просто обняли і сказали: «Поживеш у нас. Господь уладить».
Спочатку дали просту келію. Поставили ікону, ліжко, ковдру. Потім їй у помічниці призначили молоденьку послушницю — Марійку. Дівчинка допомагала ходити, читала вголос молитви, приносила чай. Наталя віддала монастирю все, що мала — і гроші, і каблучку, і хустку, яку їй бабуся в’язала. Все — заради тиші, заради спокою.
І ось тоді вона вперше за десятки років відчула себе не тягарем, не тінню, а просто жінкою. М’яке світло свічок, запах ладану, спокій… Все це лікувало її душу. Сиділа біля вікна, в’язала шкарпетки, читала акафісти. У храмі ставила свічку за упокій Михайла. За здоров’я Олеся. Навіть за Альону.
— Прости їх, Господи, — шепотіла. — Вони не знають, що роблять.
Через рік, коли останнє листя падало з монастирських лип, Наталя прийняла постриг. Ім’я їй дали — сестра Софія.
Вона тихо пішла у грудні. Вранці, після служби. З посмішкою. Так і знайшли її в келії — руки складені, очі заплющені, свічка догоріла до кінця.
На похорон Олесь не приїхав. Послав гроші. А в монастирі сказали: «Сестра Софія була нам матір’ю. Ми самі її і проводимо».
Тепер над її могилою стоїть простий дерев’яний хрест. І гріється на сНавесні, коли зацвіли монастирські яблуні, Олесь прийшов до могили матері — сам, без Альони, і довго стояв, дивлячись на хрест, ніби шукаючи слова, які так і не сказав.
