Прожили вони з Михайлом Івановичем життя довге, збочене, як стара селянська стежка — то вибоїна, то горбок, то сонце, то злива. Наталка Степанівна завжди вірила: якщо поруч чоловік, то й біда не страшна. Разом пережили понад 40 років. Злидні, пожежу, смерть двох старших синів… Скільки всього перенесли — і все мовчки, міцно тримаючи за руки. Залишився у них лиш молодший — Петрик. Світло у віконці, остання надія. Він виріс, здобув освіту, перебрався у велике місто — до Харкова. Часто писав, навідувався рідко, але Наталка все розуміла — справи, клопоти, адже ж не просто так син став «важною персоною».
Коли Михайло Іванович помер — серце не витримало однієї із січневих завірюх — Наталка остаточно осиротіла. Хата в селі стала глухою й порожньою, сніг укривав дах, наче саван. Петро наполіг — забрав матір у місто, до квартири, яку купив після весілля з новою дружиною — гламурною, зухвалою жінкою на ім’я Маріанна.
Квартира була з розмахом: п’ять кімнат, паркет блищить, техніка вся закордонна, навіть кавоварка спілкувалася. Але для Наталки все було чужим. Навіть повітря. З усіх цих кімнат їй відвели одну, найдальшу, в кінці коридору. Ніби й не клітка, але й не дім. Сиділа вона там тихо, як миша, боячись пошевелитися.
— Тільки не заважай, — шепотів Петро, — Маріанні важко, вона не звикла до чужих у домі.
Наталка мовчала. Взагалі мовчала майже завжди. Іногда Петро заходив поговорити, але рідко. А Маріанна… наче й не помічала її. Іноді проходила повз із таким виразом обличчя, ніби натрапила на пляму бруду.
Одного разу Петро попросив матір вийти на вечерю. Наталка перевдяглася, пригладила волосся, сіла за стіл. А потім Маріанна, розливаючи вино, голосно, нарочито весело, сказала:
— Ну ось, і музейний експонат до нас завітав! Ви хоча б знаєте, як мікрохвильовкою користуватися? Чи у вас у селі до сих пір дровами топите?
Сміх її дзвенів, як розбите скло. Петро промовчав. Наталка опустила очі.
Потім була розмова, яку вона не повинна була чути. Але почула.
— Петре, ну скільки це ще триватиме?! Мені соромно! У мене друзі в гості не йдуть — бояться цієї тіні, що шарпається коридором!
— Ну, вона ж нічого не робить… сидить собі…
— А мені сам факт її існування заважає! Їй скільки вже? Нехай би померла гідно, а не під ногами крутилася!
— Ти що таке несеш?! Це ж мати!
— А що вона тобі дала, ця «мати»? Пацюка в підвалі теж можна годувати, але жити з ним ніхто не буде!
Наталка затулила вуха руками. Довго сиділа так, у пітьмі. Її душа плакала. Вона ж думала, що виростила справжню людину… що все віддала. А вийшло — заважає.
Вона не спала до ранку. Перебирала думки, речі, спогади. Гроші від продажу селянської хати, що тримала в банку, збиралася віддати синові — думала, позику допоможе закрити. Але ж він сказав: «Мамо, та що ти, ми все готівкою брали.»
Тієї ночі вона усе вирішила. Піде. Мовчки, по-доброму. Як і жила.
Зібрала невеликий вузлик: хустку, Євангеліє, теплу кофту й трохи готівки. Вийшла тихо, щоб навіть половиця не скрипнула. Довго блукала вулицями, доки не знайшла вокзал. Купила квиток на електричку. А там — до монастиря, що під Полтавою.
Вона знала про це місце давно. Колись читала у церковній брошурі, але все боялася, що синові буде й потрібна, що онуків няньчити доведеться. Але онуків не було. І потрібна нікому не була.
У монастирі її зустріли як рідну. Не розпитували. Просто обняли й сказали: «Поживеш у нас. Господь управить».
Спочатку дали просту келію. Поставили ікону, ліжко, простирадло. Потім їй у помічниці призначили молоду інокиню — Віру. Дівчина допомагала ходити, читала вголос молитви, приносила чай. Наталка віддала монастирю все, що мала — і гроші, і перстень, і хустку, яку їй бабуся в’язала. Все — заради тиші, заради спокою.
І тоді вона вперше за десятки років почула себе не тягарем, не тінню, а просто жінкою. М’яке світло свічок, запах ладану, спокій… Усе це лікувало її душу. Сиділа біля вікна, в’язала шкарпетки, читала акафісти. У храмі ставила свічку за упокій Михайла. За здоров’я Петра. Навіть за Маріанну.
— Прости їх, Господи, — шепотіла. — Вони не знають, що роблять.
Через рік, коли останнє листя падало з монастирських лип, Наталка прийняла постриг. Ім’я їй дали — сестра Софія.
Вона тихо пішла у грудні. Вранці, після служби. З посмішкою. Так і знайшли її у келії — руки складено, очі заплющені, свічка догоріла до кінця.
На похорон Петро не приїхав. Написав грошей. А в монастирі сказали: «Сестра Софія була нам матір’ю. Ми самі її й провели».
Тепер над її могилою стоїть простий дерев’Тепер над її могилою стоїть простий дерев’яний хрест, а поруч гріється на сонці стара кішка, яку Наталка підгодовувала, і здається, ніби вітер у кронах шепоче: “Ти знайшла свій спокій, матусю.”
