Розбиті мрії, знайдена надія: як я втратила і знову знайшла любов
Я завжди була емоційною — запальною, швидкою, що йде за серцем, а не розумом. Це інограми грало зі мною злий жарт, і одна з таких помилок ледь не коштувала мені найціннішого — любові.
Все почалося ніби невинно — на дні народження подруги у Карпатах. Веселі були бурхливими: музика, вино, розмови до пізньої ночі. Так, як у молодості, коли світ здається безтурботним, а життя — лише моментом. В якийсь час мені стало зле — забагато шампанського, замало сну, надто гучна музика. Пам’ятаю лише, як хтось обережно вкрив мене ковдрою й поклав на диван.
Зранку я прокинулася знеможеною, але, спустившись на кухню, побачила його. Блакитноокого, з ледь помітною усмішкою і чашкою кави в руці. Виявилося, це він доглядав за мною вночі. І раптом між нами щось спалахнуло — безслівне розуміння, тріпотіння. Ми провели разом день: гуляли схилами, сміялися, доторкалися один до одного. А потім, там, серед гір і неба, стався поцілунок — наповнений тишею, вітром і чимось наче доленосним.
Ми не розмовляли про майбутнє — це здавалося зайвим. Ми просто були разом. Та невдовзі в місто повернулася реальність, а з нею — і Олег.
Я познайомилася з ним за місяці до тієї поїздки. Він — дорослий, надійний, стабільний. Працював у банку, одягався ідеально, говорив розсудливі речі. Його любов була не полум’ям, а теплом. З ним я відчувала себе дорослою, міцною на землі. Він давав ту впевненість, яку тоді так шукала.
І ось я опинилася між двома світами — між бурхливим, запальним блакитнооким незнайомцем і тихою, розсудливою прив’язкістю до Олега. Я метушилася, не могла вибрати. А потім… дізналася, що вагітна.
Я не була впевнена, хто батько. Це було не так страшно, як боляче. Олег у ті дні став іншим — закритим, далеким. І одного разу прийшов до мене з трояндами… і розставанням.
— Вибач, — сказав він, — я мушу піти. В мене є причини, про які ти не знаєш, але вони важливі.
Я не наважилася сказати про вагітність. Лише кивнула. Ми домовилися зустрітися через місяць, але він зник. І я залишилася наодинці з думками, тривогою і дитиною під серцем.
Блакитноокий тим часом розчаровував все більше. Під час однієї розмови про дітей він з єхидством зауважив, що сім’я — це тягар, а діти — перешкода. Я почула в цьому чужу людину і раптом зрозуміла: пристрасть засліплює, але не дає опори. Я пішла від нього — без скандалів, просто пішла.
Через місяць я все ж таки зустрілася з Олегом. Хотіла розповісти все. Але він був холодний, віддалений.
— Я йду назавжди, — сказав він, — бо не можу дати тобі того, чого ти заслуговуєш. Прощавай.
Я не сказала йому про дитину. У його голосі був біль, але й рішучість. Я вирішила: народжу й вирощу сама. Це буде мій вибір. Так я й зробила.
Соломія народилася на світанку. Ім’я прийшло саме — адже в ній була вся моя віра, вся сила, вся любов, яку я не встигла дати Олегу.
У день виписки мені передали пакет із речами для дівчинки. Всередині була записка: «Я знаю. І якщо дозволиш, хочу бути поряд». Це був він. Олег.
Я схопилася, трусячись, підійшла до вікна — і побачила його внизу. Він дивився угору, і в його очах було те, що я шукала все життя — прощення, прийняття, любов.
Пізніше він розповів усе. Його втеча була зумовлена страхом — страхом, що він не може мати дітей. Він знав це давно, але мовчав. Коли дізнався про мою вагітність, вирішив відпустити мене, щоб я мала шанс на повноцінну родину. Але коли випадково зустрів мою подругу, та розповіла йому правду. Він зрозумів, що все ще любить мене. І що, можливо, то була доля.
Ніколи більше ми не говорили про мою помилку. Він прийняв Соломію як свою доньку. І вона виросла в любові, не знаючи, що між її батьками колись стояли недовіра і страх. Ми з Олегом навчилися жити наново — без таємниць, без ігор. Навчилися чути й пробачати.
Зараз, озираючись назад, я знаю: іноді найжорстокіші наші помилки приводять до найвірнішого фіналу. Головне — мати мужність зробити крок назустріч. І не відпустити тих, кого любиш.
